Різноманітних дурнів можна зустріти у всіх сферах життя, це всім відомо. Трапляються вони і в літературі, і ні, це не тільки ваші неулюблені автори, але часом і справжнісінькі літературні герої! Кому потрібно виводити в герої дурнів, і який глибинний сенс таїться в цьому насправді? Давайте подивимося!

Ми звикли, що літературний герой має бути... героєм, одним словом: щоб йому хотілося співчувати, або на нього рівнятися, або його ненавидіти. Погодьтеся, дурневі непросто викликати в читача подібні почуття. Однак багато століть поспіль література увічнює персонажів, які, м'яко кажучи, не вражають розумом: від комедій Арістофана, в яких навіть мудрий Сократ постає пройдисвітом і шарлатаном, до "Пригод бравого солдата Швейка", вершини "дурнуватої літератури". І на це є свої причини! Адже, якщо придивитися, дурень зовсім не завжди насправді дурний: він може бути надто наївним і не зіпсованим мирською метушнею, або мати надто дивну будову розуму, за якої геніальність сусідить із ненормальністю, або ж просто вдавати з себе дурня заради своїх власних цілей. Однак у будь-якому разі він дивитиметься на світ інакше, ніж звикли ми з вами, розумні й раціональні люди: він помічатиме всі нестиковки, дивацтва та шорсткості нашого світу, які ми вже звикли не бачити. Але сьогодні давайте обійдемося без докладного літературного аналізу, тим паче, що такій темі докладні аналізи не личать. Обмежимося найвидатнішими прикладами книжок, у яких головні герої, скажімо так, наділені альтернативним поглядом на дійсність.

Одним із родоначальників "високої" літератури про дурнів, яка вибралася за межі анекдотів, шванків та іншого фольклору, можна назвати Ганса Якоба Крістоффеля фон Гріммельсгаузена. Таке значне ім'я належало людині з вельми бурхливою і непростою біографією: народившись 1622 року в дворянській сім'ї, він встиг побувати школяром-латиністом, кандидатом у священики, денщиком в армії під час Тридцятирічної війни, переписувачем, лікарем-шарлатаном, трактирником і управителем садиби; змінив лютеранську віру на католицьку, втратив дворянський титул і знову його набув, побував міським суддею, у перервах між своїми пригодами примудрився одружитися, але найцікавіше - при всьому цьому він ще й встигав писати.

Його головний роман "Пригоди Сімпліцисимуса" містить чимало автобіографічних рис: так само, як і автор, Сімпліцисимус служить в армії, видає себе за лікаря, мандрує всім світом і постійно стрибає сходами соціальних сходів. При цьому Сімпліцисимус, принаймні на початку книжки - класичний сільський простак, не зіпсований складнощами життя і надмірними міркуваннями. Його погляд на світ абсолютно дитячий і наївний - саме тому він дуже швидко й влучно відмічає увесь абсурд, нелогічність і жорстокість дійсності, що його оточує. Однак доволі скоро юний і наївний Сімпліціссімус набирається життєвого досвіду і перетворюється на шахрая та трикстера. Ні, абсурд навколишнього світу не перестає його дивувати - проте він уже не тільки дивується, а й вчиться ним користуватися заради своєї вигоди.

Фронтиспис першого видання "Сімпліцисимуса"

Гідний спадкоємець історії про Сімпліцисимуса - роман (навіть роман-епопея) "Пригоди бравого солдата Швейка". Його автор, Ярослав Гашек, теж певною мірою відобразив у романі свою біографію: як і Гашек, Швейк потрапляє до австро-угорської армії, мандрує всією Центральною Європою і весь цей час не втомлюється вельми скептично коментувати те, що відбувається. Хоча, правду кажучи, Швейк значно добріший і спокійніший за свого буйного, богемного і цинічного автора. Широкому загалу Йозеф Швейк відомий як класичний, не побоїмося цього слова, дурень із вкрай незамутненим поглядом на життя. Однак варто зауважити, що тут широка публіка неправа. 

Річ у тім, що Швейк як літературний герой зазнав досить серйозної еволюції. У перших оповіданнях про цього персонажа Гашек зображує його дурнем у прямому сенсі слова: Швейку навіть видають медичну довідку, в якій зазначено, що він "клінічний ідіот". Не дивно, адже в ранніх оповіданнях він чинить абсолютно дикі речі: наприклад, за дорученням військового капелана вирушає по кагор з Австрії в сусідню Італію (і, що характерно, благополучно його добуває). Однак у романі Швейк постає розумною, критично мислячою людиною, до того ж дуже "собі на умі": розум і хитрість він приховує за личиною простака і при нагоді не соромиться користуватися тією самою "довідкою ідіота". Йозеф Швейк - зовсім не дурень, ба більше, він, висловлюючись сучасною мовою, троль. Погодьтеся, дурень би не зміг мило поговорити з агентом поліції і не просто обійти всі заготовлені провокації, а й умовити того купити собаку! До речі, виключно в бесідах із собаками Швейк і озвучує свої справжні думки... Що поробиш, серед людей розумних співрозмовників не так багато!

Швейк у виконанні чеського художника Йозефа Лади

Мабуть, найнезвичайніша історія про людину, яку і дурнем-то назвати не хочеться - "Квіти для Елджернона" Деніела Кіза. Цей роман був натхненний роками навчання на медичному факультеті, куди Кіз зовсім не хотів, але довелося вступити за наполяганням батьків. Однак саме медицина значною мірою сформувала його як літератора: будучи студентом, Кіз жваво зацікавився інтелектом і розумом як медичними феноменами. Саме роздуми про розум, душу та фізіологію породили спочатку оповідання, а потім і роман "Квіти для Елджернона". 

Елджернон - ім'я піддослідної миші, на якій учені досліджують методики підвищення інтелекту. На відміну від Елджернона, розумово відсталий Чарлі Гордон погоджується брати участь у дослідженнях добровільно - він хоче навчитися читати і писати. Експеримент виявляється несподівано вдалим, і інтелект Чарлі зростає втричі. Світ для нього перетворюється: він починає інакше бачити, відчувати, сприймати, змінюється навіть мова його щоденникових записів. Однак нова методика виявляється недосконалою, і спочатку Елджернона, а потім і самого Чарлі наздоганяє розумова регресія... Читачеві вже не позбутися думок, що колись непокоїли самого Кіза: як пов'язані фізіологія і душа? Наскільки наш мозок визначає наше сприйняття? Що взагалі таке є душа і свідомість?

На фото: підвіс "Мишеня"

Можливо, і вам знайомі книжки, в яких герої, скажімо так, нестандартно дивляться на світ? Можливо, і справді дурість - зворотний бік мудрості й відрізняється від неї не так уже й сильно? Що ви думаєте?

Женя Орінго