В нас майже добігає кінця тиждень, присвячений творчості Толкіна, а я усе кружляю поруч і ніяк не промовлю свого чарівного слова, хоча й дуже чекала цю тему. Що ж, почну здалеку: у норі під землею жив собі гобіт. Ой, ні, не так! У селі під промисловим містом жила собі чудернацька дівчина. 

Якось воно так склалося, що одного давньго року, коли мені виповнялося шістнадцять, я потрапила до головного міста імперії. Хоча там з шістдесятих мешкав мій успішний дідусь-авіаконструктор, зі своєю столичною родиною, особисто я потрапила туди уперше. Що я тоді чекала від того гігантського міста? Багато розкошей і розваг, багато дефіцитного і модного, пташиного молока та інших смаколиків, що завжди мама привозила з відвідин. І що ж отримала? Важливе відчуття своєї повної чужерідності. 

Не буду вам набридати подробицями про приємні дрібниці зі зустрічі харківської провінції та радянського Олімпу, про гарні речі, за якими відстояли з мамою у чергах і раділи їм потім ще десять років, коли буяли дев’яності, а лише коротесенько розповім про головні висновки, бо кажуть, що перші враження про нові міста й людей — найчесніші. 

Щойно ми перетнули кордон між Україною і територією сучасного Мордору, за вікнами вагону почалися дивні зміни: інші будинки, інші вулиці, інші люди на залізничних станціях. Чомусь незасаджені поля, якісь розламані хати, биті вікна занедбаних вокзальчиків… 

Україна тільки почала оговтуватися після чорнобильської катастрофи, нічого доброго у нас не відбувалося, але городи й садиби були охайні, хати в маленьких селах побілені і дерева кипіли біло-рожевим цвітінням так, що мені здавалося — навіть у вагоні можна було почути дзижчання бджіл. А в Мордорі головний колір був сірий, нібито весна побоювалася розгортати там свої крила, щоб не обсмикали. 

По дорозі побачила, як біля кривого пристанційного будиночку п’яний чоловік бив жінку в обличчя. Вдарив, упав у бруд, повільно піднявся і похитуючись знову підійшов до неї. Знову зі всієї дурі зарядив, знову впав… Дивилася не кліпаючи, бо не могла зрозуміти, чому та жінка просто стоїть і не втікає, поки те лайно порсається у бруді. Чому діти граються далі і не звертають на це уваги? Чи я ніколи раніше не бачила мордобію чи крові? Чи в селі ніхто не напивався? Усе було. Але вперше у житті я побачила протиприродне тупе смирення. 

Мене нудило від огиди, в мене кипіла кров. Повернувшись до купе, розповіла мамі й попутницям про дике видовище, і одна з них, присьорбуючи чай, почала відкривати очі дурній дівчинці на доросле мордорське життя: «Пьяный сильно не пришибёт, да и куда ж она с дитями-то пойдёть? Раз в харю дал, значит сама напросилась…»

Я ж тоді вже була майже закохана в майбутнього татуся Антона і уявивши на хвилину відносини, де жінку б'ють в обличчя, ледь стрималася від висловлювання своєї авторитетної думки. Мама загнала мене на верхню полицю, щоб «не видєлувалась» і там я й ображено сопіла до самої москви. 

Ще один важливий урок інакшості я отримала, коли мій дядько повів мене на прогулянку червоною площею. Усі громадяни клаптикової імперії були запрограмовані хотіти відвідати значущі місця столиці, тому аборигени мали завчений маршрут екскурсії, і починався він саме там. 

Було нічого поганого і навіть цікаво, поки їхали до площі. Знайшли приємні краєвиди і дядько фотографував мене на дорогущу японську камеру, потім ті портрети були на якійсь виставці, а до мене вони так і не доїхали. 

В мене був дуже добрий дядько, царство йому небесне. Старший від мене лише на десять років, Олексій здавався дуже розумним і талановитим — вмів малювати одночасно двома руками, неймовірно фотографував і читав такі загадкові книжки, що треба було ховати під ліжком. 

Саме у той візит я прочитала потайки від мами й дідуся «Доктор Живаго» і надрукований на тонесенькому папері «Архіпелаг Гулаг», а з собою мені він дав більш безпечний і легальний «Раковий корпус», але сказав читати тільки дома. Зазіхала я й на Толкіна, але його мені з собою не дали, а там часу не вистачило. Льошка сказав, що потім надійшле мені книжки, встигну ще й прочитати, і з ним обговорити. Але доля склалася так, що він спочатку вилетів з інституту, а потім опинився в армії. Сумна і важка доля. Встигала я дуже повільно — уперше читала про пригоди Гобіта, коли Льошки вже не було в цьому світі. 

Так ось, у той суботній ранок ми догуляли пішки до площі, і перше, на що я звернула увагу — черга людей до мавзолею. Сонце підсвічувало надраєні літери і напружені спини зацікавлених громадян. На тлі брудної в цілому москви площа виглядала, як театральна декорація. На мою думку, дивитися там не було на що. Я з самого початку взагалі підбивала Олексія відкинути обов’язкову програму і піти до книжкових магазинів, чи хоча б до справжнього ресторану, де я його пригощатиму обідом. В мене були сховані неймовірні скарби — аж сто рублів від прабабусі на щось гарне, які вона потайки від усіх запхала мені у кишеню, щоб я не відчувала себе зовсім бідною родичкою.  

Але Льоша тягнув мене за руку до некрополю і мавзолею, бо коли ж я ще таке побачу. Мені досі дивно, як він, будучи філософом і читаючи дисидентські книжки, не бачив жахливу сутність зіккурата у самому серці свого міста. Не бачив, що замість звичайного міста поховання, тихого цвинтаря, де мирно сплять пусті вже оболонки і теплі спогади, притаманного слов’янській культурі, створено оголений нерв посеред некромантського пафосу. 

Він сміявся і тягнув мене до черги, яка досить швидко рухалася, мабуть, вважаючи, що я кокетую. І обличчя його буле повністю чуже. Тоді мене охопила справжня паніка. У повітрі з’явився нестерпний сморід, який проникав навіть скрізь шкіру, і ноги мої перетворилися в чавунний постамент, під яким з бруківки потекла кров. Видіння було настільки чітке, що на багато років лишилося моїм фірмовим передсвітанковим жахом.

Я вирвала долоню з Льошкиної руки і сказала, що мені не можна заходити в зачинені та темні приміщення, бо станеться напад судом, і він ще настраждається, викликаючи швидку і розповідаючи вдома, як довів мене до такого стану. 

Коли ж ми вирушили додому і до Льоші повернувся нормальний вираз обличчя, я трохи заспокоїлася і почала щось пояснювати про сморід та кров, що мені не можна до такого наближатися, і ще про те, як на такій великій та рівній площі без дерев треба літаки саджати, а не людей у чергу вишиковувати. Льошка сказав, що його не попереджали, що в мене настільки буйна уява, тому мабуть гулятиму я не з ним, а зі своєю мамою. 

А десь за місяць туди таки прилетів горезвісний Матіас Руст і дядько, пригадавши мій «брєд», написав листа. І про цю подію, і про те, що він теж почув сморід, коли був поруч з площею, і запитав, коли ще я приїду. Я ж відповіла, що тільки тоді, коли в його місті не буде пірамід з начинням. Цього звісно так і не сталося, тому Льошка їздив в Україну, де ми чудово проводили час, бо усім тут дихалося набагато легше. 

Коли на початку війни я нескінченно дивилася у розширеній режисерській версії усі фільми про Гобіта та Братерство кільця, знову відчувала ту кляту площу, її сморід і кров, що проступає крізь бруківку. Тепер я ще й перечитую… І уся війна віддзеркалюється на сторінках геніального Толкіна, нібито він чітко бачив майбутнє. 

Саме це дає втіху, бо я вірю: саме зараз десь тупотить через великий та загрозливий світ незламний маленький гобіт, щоб повернути кільце Всевластя туди, звідкіля воно вийшло. Гобіт зробить усе, щоб люті чари зла зникли, а країна знову розквітнула. 

Пам’ятаєте, як Гендальф казав про те, чому саме гобіта обрано для великої місії? «Саруман вірить, що тільки дуже значна сила здатна чинити опір злу. Але тут я з ним не згоден. Насправді це маленькі речі і звичайні вчинки пересічних людей перешкоджають темряві. Прояви доброти та любові…» Цілком згодна з автором і чарівником — ми можемо протистояти орківській орді, тільки залишаючись люблячими, турботливими і добрими. І ще — розумними та працьовитими, як наші друзі-гобіти. 

Тримаймося, бо ми цього варті!

З любов’ю, Олена Маслова