Позапланово, від щирого серця, хочу терміново поділитися з вами, друзі, чарівною піснею Христини Соловей «Юність», а також як суспільство відреагувало на кліп та присутність в ньому Сергія Жадана. Терміново — бо і мене інколи аж розпирає…

Учора, 16 грудня, ця пісня вийшла. І хоча умови для прем’єри видалися вкрай несприятливі, до безлічі сердець вона дістати встигла, та й не тільки до сердець, як виявилося.

*******

З чого все почалося?

Вона заговорила про мужність і зброю.

В неї навіть не голос – в неї багатоголосся.

Тому, коли вона говорила, мені здалося,

що вона взагалі розмовляє сама з собою…

(Сергій Жадан, «Життя Марії»)

"Юність" — ніжна, світла пісня, що наповнила мене спогадами про світанкову безтурботність, про мотоцикли босоніж та з косами по вітру, про те, як казково сіно пахне та про той самий єдиний погляд скрізь юрбу…

Мені завжди подобалася Христина, та ввімкнула я пісню, звісно, заради Жадана. Це вже на автоматі, особливо цього року — є Жадан, то треба дивитися. Якось непомітно пан Сергій став для багатьох харків’ян важливою частиною незламності міста, таким секретним інгредієнтом нашого еліксиру хоробрості. Бо хоча Жадан і всеукраїнський, харківський він завжди трохи більше. Така от в мене містечкова гордість. 

Ой, знову занесло, здається. Повернемося до пісні. Гарна, неймовірно гарна Христина з чарівним голосом і пісня в неї вийшла теж дуже гарна, чуттєва, чесна і трохи навіть іронічна, як мені здалося.

Дівчинко, панно, мала,

Ти куди біжиш?

Стільки наставила плям, 

А тепер спішиш

Шовку твоїх рукавів 

Віддаю свій гнів.

Візьму всю твою ніжність

Напівдоторком, напівнатяком

Крадькома, щоб не бачили

Такий сяючий, обпікаючий

Відблиск юності невмираючий

З ким тепер юність моя 

Так шепочеться?

З ким грає в правду, 

Сміється і п‘є до дна?...
 

А потім побачила в коментарях на ютубі Христини та в ФБ Сергія "особисті думки", які воліла б не бачити. І це моя особиста думка. Куди ж в людях зникає теплий вогник юності, та чому вони починають вишукувати приводи для бурмотіння?

Час, коли бабці запльовували усіх, хто проходить мимо їх лавки, вже давно минув. Але злобне перетирання кісток «той наркоман, а он та - шльондра» і досі актуальні, зараза «сємки-лавки» не зникла разом з лавками та тим архаїчним поколінням, тепер запльовують у коментарях. Запльовують з різним рівнем ерудиції та культури, проте ефект повністю аналогічний. Люди, що не можуть, не вміють, взагалі або зараз не здатні на вчинки та творчість, будуть смітити лушпайками в коментарях. Воно мені болить не тільки за Христину та Жадана. Є певний прошарок суспільства, які таку дорогоцінну свободу розуміють, як можливість витрачати життя на хейт. 

От і знову мене знесло обабіч. Мабуть, облишу я емоції від коментарів і повернуся до "Юності". 

Повне відчуття машини часу… І вже завершуються вісімдесяті роки минулого сторіччя. І він такий мужній, у кожанці та на мотоциклі, а я — легковажна і з розпущеним волоссям, і сусідські бабусі з осудом дивляться мені в спину та понижче, бо де ж це таке бачено, господи прости!

Так, Господи, яке ж це щастя, що я можу згадуючи юність червоніти та таємниче посміхатися… І яке ж щастя, що в нашій країні є талановиті та щирі митці, а я лише поціновувач талантів, не експертка чи критикесса. 

Завершити свій експрес-спіч хочу рядками з чарівної книжки Жадана «Життя Марії»:

Так складаючи свої літери й звуки,

що кожне слово спалахувало й мерехтіло.

І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,

здавалося, що переказує Христові муки,

співаючи там, де було зовсім незрозуміло.

Як вона хотіла мені пояснити,

що в кожному з нас є невід’ємна відвага,

що історія – це лише мертві міста й могильні плити,

що майбутнє – це чорна земля й червоні метеорити,

що любов – це вправи для дихання,

пообідня спрага.

А тому потрібно змагатися за можливість разом засинати,

ламати ворожі шеренги за можливість разом прокидатись,

лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,

ранити шкіру долонь об залізні канати,

цінуючи здатність любити,

ніби найвищу здатність.

Навіть в її неправді була своя міра.

Її чекали попереду радість і вірність,

кров, запечена на рукаві мундира.

Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.

Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.

*******

Отже, ніжності нам усім, друзі...

До себе і до інших!

О.М.