Наступну неділю ми присвячуємо крилам, і спочатку я мала намір поділитися роздумами про птахів або про людей, що крила мають. Але потім щось таке особливе відчулося у повітрі, тому про нього і поговоримо сьогодні.

Стихія повітря з раннього дитинства завжди була для мене особливо привабливою: польоти уві сні та наяву, вітер у волоссі, коли мчала на велосипеді, п'янке повітря квітучого поля та кришталеве повітря січня... Усі дитячі спогади мають не лише візуальні чи звукові слайди — саме важливе криється в свіжому повітрі та атмосфері внутрішньої свободи, яку відібрати в мене було неможливо.

Звичайно, інші стихії теж були присутні у формуванні особистості та зміні поглядів на життя. За допомогою стихії вогню було знищено бабусині штори, коли дорослі необережно залишили сірники на столі. Стихія води завжди манила пірнути і потім намагалася відібрати повітря з легенів. Стихія землі не лише вчила обійматися з деревами, а й радісно зустрічала мої коліна в момент завершення польоту. 

Але повітря завжди залишалося основною стихією. Пам'ятаю, як у десять років у якійсь книзі прочитала, що звичайна людина може не дихати лише хвилину. Почала тренуватися і довела затримку дихання до більш ніж трьох хвилин, а потім з задоволенням доводила родичів до непритомності цим безцінним умінням. 

А потім ми познайомилися з повітрям набагато ближче: одного разу тато взяв мене на аеродром у Коротичі, і там його знайомий покатав нас на маленькому літачку, який усі називали "кукурудзником". Перед злетом тато з товаришем запитали мене, чи не страшно, а я навіть нічого відповісти не могла на таке безглузде запитання — ну як може бути страшно в такому дружньому до мене повітрі?

І ми злетіли, літачок напрочуд легко стартував для свого пошарпаного вигляду. Він ніби підстрибнув, і ми вже залишили аеродром позаду і летимо над полями. Ось залізниця і маленький поїзд, ось зелені дерева і золотаві поля, ось будинок і там у дворі має бути мама... Шкодувала я тільки про те, що все так швидко закінчилося, і що не можна було відчинити вікно та помахати мамі рукою.

Тоді не було дронів і квадрокоптерів, не було яскравого блогу Птушкіна, де можна розглядати країни з неба (до речі, ви вже бачили його новий блог українською?), але приголомшлива краса рідної землі і тремтлива крихкість літнього дня в мене й досі стоять перед очима так чітко, наче це було вчора, а не сорок років тому.

Минулого року з того самого аеродрому літали вже набагато сучасніші літаки, і я мріяла подивитися на власні очі на улюблений край, згадати дитинство. Але все літо було ніколи підняти голови, не те що три кілометри до аеродрому проїхати... Думала, що куди поспішати — встигну. Ось ще один особистий висновок з війни: якщо душа просить чогось світлого і можна це собі дозволити, не треба відкладати.

За час війни повністю мирний аеродром зі спортивними літаками обстріляли вже три рази і практично стерли його з землі. Зруйновано багато пам'яток, які хотілося подивитись. Над чудовими водоймищами і казковими лісами на сході області постійно гримить канонада. І все це здається настільки неприродним і диким, що щохвилини ментально відлітаю в інші світи навіть під обстрілами, доводиться повертати себе силоміць в точку страшної військової реальності. 

Найсерйозніша дискредитація повітря, на мій погляд, — це "повітряна тривога". Повітря, джерело життя, не повинно турбувати і лякати людину. А слово "приліт", яке раніше викликало тепле почуття зустрічі в аеропорту з батьківщиною або з враженнями від нової країни, тепер означає зло, біль і руйнування...

Які часи, таке й повітря. Хоча б не розучитися дихати. 

Але все ж таки я впевнена, що зовсім скоро чорні хроніки знищення українських людей, землі та повітря відійдуть у минуле, і до нас з вами повернуться почуття творчого польоту та мирні літаки над головою. А з нашого повітря свободи назавжди зникнуть запах гару та російський дух, що чітко пахне сіркою.

Полетіли, друзі? 

З любов'ю, Олена Маслова