Сьогодні навмисне зробила оманливу назву допису, щоб прибрати з поверхні заплутану історію, яку давно хотіла розповісти, але не знала з чого починати і чи треба додавати у стрічку новин ще один ребус, цікавий тільки тим, хто їх вигадує… Але спробувати потрібно, бо як кажуть у відомому анекдоті, пані має час і має натхнення. 

Отже, про що це буде?

Точно не про шкідливих комах, які гризли палітурки та сторінки паперових книжок. І не про полум’яного революціонера Че, скоріш навпаки. І майже не про хворобливу жагу до читання книжок, яку ще років триста тому вважали чи то збоченням, чи то недугом. Хоча книжкове підґрунтя для нас як той Великий А'Туїн з пратчеттівського Дискосвіту - саме на ньому з самого початку створення Орінго тупцяються відомі слони й з’являються дивовижні срібні прикраси. 

Справжня назва заплутаного допису звучить так: «Про дуже повільну книжкову черепаху, яка нікуди не поспішає та інколи перетворює думки у срібло», а розплутати усі вузлики й співпадіння спробую за хронологією. 

Початок, давно...

Коли я ще зовсім не замислювалася про оксюморони, девізи та крилаті вислови, емпіричним шляхом дійшла до розуміння темпу головної лінії свого життя. Можна дуже швидко стрибати, бігти, летіти будь-де, але доля все одно примусить проповзти по кожному міліметру землі, як тільки потрапляєш на справжній шлях. Тобто скільки б не робила зайвого та надмірного на узбіччі чи інших шляхах, як високо б не злітала, треба повертатися на єдину лінію і проживати її по-справжньому, ретельно, уважно та повільно. 

Але скільки б часу я не вешталася де-інде, повертаюся в ту точку, з якої втекла. Добре, що на цій дорозі ніколи не обнуляються попередні досягнення, не змінюються цінності та умови, що ніхто мене на ній не підріже і не з’їсть нагороду, яка можливо чекає десь попереду.

Чому? А це ж тільки моя дорога, невидима для усіх інших. 

Девіз на цьому шляху я отримала тільки у 2008 році, коли випадково прочитала «Ефект Медичі», дуже цікаве дослідження Франса Йохансона про те, як на перетинах досвіду й нових знань з різних галузей генеруються ідеї. Якби складала б ТОП-100 книжок, які прийшли вчасно і мене вразили, ця була б зверху списку. Хоча сім’я Медичі там фігурує як важливий чинник для вибуху креативності за часів відродження, далі я пішла за ними в гущавини історії. А повернулася звідти не тільки з новим знанням, а й з улюбленим девізом неймовірного Козімо Медичі — «Festina Lente».

Девіз цей має давню й почесну історію, ще від римського імператора Октавіана Августа, але не величність людей, які його використовували, зробила девіз моїм заклинанням — коли проговорюю ці два слова, то згадую хто я й куди іду. 

2017 рік.

Тож не дивно, що в мене з’явився срібний браслет «Festina Lente». Можливо, й конструктор потрібен був для того, щоб збіглися потаємні бажання і технічна можливість?

Вже шість років мій браслет зі мною грається у дивні схованки: зникає зі шкатулки, а потім раптово з’являється тоді, коли час повернутися на дорогу. 

2018 рік. 

На перехресті каблучки «Це шляпа?», любові до книжок і бажання розділити любов з іншими орінговцями створився Клуб літературно-ювелірної творчості «Екслібрис». Мені складно поки що розібратися в деталях, що саме створилося і як воно функціонує, але у величі цього простору сумнівів немає: ми з вами будуємо срібні пам’ятники для довгого життя улюблених книжних героїв. 

2020 рік. 

Наприкінці року колекція «Зентангл» отримала дві фігурки — Зайця й Черепаху. Я написала про них традиційну новорічну казку і поки писала, зрозуміла трохи більше про свою тотемну тваринку. Ну не заєць я, що ж тут поробиш… 

І до речі, щоб вже зовсім розкрити карти: у мій день народження відбувається World Turtle Day, а пісня «сама була такою триста лет тому назад…» нерідко супроводжує монотонну працю чи повільну прогулянку. 

А казка та виявилася непоганою і зараз... 

2021 рік. 

До збірки казок «Из слов и серебра» історія про товариство зайця й черепахи не потрапила, про неї я взагалі забула, але там є інші дванадцять казок. Можливо, казки непогані, бо щотижня мені про них нагадують, але й не ідеальні, бо видавали у 2021 році ми їх російською. Так, були думки перекласти, та той час і гроші, що книжка відбирала, підштовхнули мене до легшого рішення. Тепер книга ще є, але голосно про неї казати не варто. 

З іншого боку, завдяки тій квапливості казки встигли прочитати важливі для мене люди і сказати вкрай важливі слова, які підтримують, коли вже нібито й нема сили повзти правильною дорогою. 

2022 рік. 

Коли почали потроху працювати після невеличкої перерви на оговтання, зрозуміла — потрібно хоч якось оживити Таємну кімнату, бажано — україномовними книжками, бо нема кращого способу вивчати та вдосконалювати мову, аніж читати цікаві книжки. Тут мені й стала у нагоді книгарня «Книжковий Лев», яку колись я вихопила з павутиння завдяки слову «екслібрис». Ой, невипадкове ж яке слово!

За рік у подарунок (за бонусні бали-плюшки) розійшлося вже півтисячи книжок з цієї й інших книгарень, а невипадкове слово муляло-муляло, та й витягнуло на поверхню ескіз чарівної брошки «Екслібрис» (ось тут її історія створення)

2023 рік.

І от нарешті я вирішила замовити собі екслібрис у «Книжкового Лева», як маленьку нагороду на день народження. Книги з давніх давен є найкращими віхами для позначення дороги, тому вирішила відмічати екслібрисом тільки ті книжки, які варті постійного проживання в особливій шафі. Цього року я собі багато дивного надарувала, буде ще база для казкових історій згодом. 

Що саме буде на екслібрисі — не вагалася ані хвилини: звісно, мій улюблений девіз і черепаха з вітрилами, як на стелі флорентійського палацу. 

Але не тільки книги слугують віхами. От наприклад, можна в той день, коли приїхав довгоочікуваний екслібрис з черепахою, увечері вийти на прогулянку і зустріти прямісінько посеред дороги справжню живу черепаху, яка чомусь вирішила посеред дороги відкласти яйця, вмовляти перейти її на зручнішу ділянку, потім бігти дивитися в гуглі, що це була болотяна європейська, які трапляються у Слобожанщині…  За усі роки прогулянок я вперше побачила черепаху на волі! Варто лише порадіти, що тотемна тварина в мене така мила (якщо пальці в рота їй не пхати). 

Дивні збіги на цьому не припинилися, звісно. Весь червень був дуже корисним: наполегливо-нагадуючим про головне і справжнє, про ціну зусиль та часу, про необмежені можливості людини і безпорадність деяких систем, про різницю у «коштує» і «варто» тощо. Замало почути вітер у вітрилах і ясно побачити напрямок руху, бажано ще й не пручатися думкам і змінам.

Та черепахи не прибігають просто так, треба слухатися. 

- - -

Друзі, перший тиждень липня ми з командою вирішили провести під вітрилами інформаційної тиші, яка так усім нам потрібна.

Спробуємо разом перезавантажитися, трохи відійти від новин і емоцій, щоб упевнено відчути під ногами дорогу. 

Тематичного плану на наступний тиждень не буде, але ми весь час лишаємося поруч, відповідаємо на усі питання і, звісно, працюємо не гірше, ніж звичайно. 

З любов’ю, Олена Маслова