Ювелірна справа не може розвиватися «сама в собі», вона завжди, з одного боку, спирається на здобутки попередників, вчиться у минулого, а з іншого боку, творить майбутнє, адже ювелірні прикраси залишаються з людиною на сотні, тисячі років, лишаючись актуальними завдяки своїй неминущій красі…

Ірина Удовиченко – старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Історія ювелірного мистецтва в Україні» Музею історичних коштовностей України – філіалу музею історії України. До речі, пані Ірина родом з Харківщини. Спеціально для Орінго ми взяли у неї цікаве інтерв’ю, і сподіваємося, що Музей історичних коштовностей стане для вас одним з обов’язкових для відвідування місць під час подорожі!

Одразу скажу, що розмова у нас вийшла доволі об'ємна - але й це ще не все, що хотілося спитати і дізнатися! Якщо у вас, друзі, також будуть якісь питання до пані Ірини, будь ласка, ставте їх у коментарях, і колись може вийти і друга частина такого інтерв'ю.

Ірина Удовиченко

- Ірино, вітаємо Вас! Ваш досвід – педагогіка, журналістика… Як саме Ви прийшли до роботи з історично-культурною спадщиною?

- В Музей історичних коштовностей України прийшла з досвідом роботи в школі та в газеті. З дітьми відчуваєш життя без кривих дзеркал світу дорослих, ну, або мінімально відчуваєш. Тому робота вчителькою була щасливим досвідом. Згодом почала паралельно працювати в газеті, занурилася в журналістику та життя місцевої громади. Цей досвід приніс кілька перемог у Всеукраїнських конкурсах, але й болісне відчуття того, що з цим світом щось не так. Був складний період, який закінчився важкою хворобою та інвалідністю. Пошук істинного шляху до себе примусив змінити і місто (в 2009 році переїхала до Києва), і професійний простір – з освіти  перейшла в культуру.

В Музеї історичних коштовностей України спочатку впродовж семи років працювала екскурсоводом, почала створювати дитячі програми. Першою стала інтерактивна екскурсія «Прадавні таємниці великої скарбниці» - екскурсовод перетворюється на Хранителя Часу і веде дітей крізь час і простір, в ігровій формі знайомить з історичними коштовностями. Потім написала програму для підлітків, які б максимально самостійно (для підлітків це принципово) могли впустити в себе світ вищих цінностей. Так виник квест «Tabula Rasa».

Ірина проводить екскурсію "Прадавні таємниці великої скарбниці"

Поступово накопичився власний матеріал, а також хотілося зібрати в певну систему досвід колег. У музейному середовищі відчувається брак українських фахових видань. Тому був написаний посібник «Музейна педагогіка: теорія і практика». Це перше подібне науково-методичне видання в Україні, яке пройшло затвердження науково-методичної ради, отримало фахові рецензії… Головний акцент зробила на аксіологію. Коли ця книжечка була видана (це був березень 2017 р.), мене вже перевели в науково-дослідний відділ «Історія ювелірного мистецтва в Україні» і влітку 2017 р. затвердили наукову тему «Творчість ювелірів України другої половини ХХ – початку ХХІ століття за матеріалами МІКУ». Як вивчати творчість ювелірів, якщо остання виставка сучасного ювелірного мистецтва відбулася в 2006 році, і за 11 років були втрачені всі контакти з ювелірами? Вихід придумала такий – створила групу Modern Jewelry Art of Ukraine в ФБ і почала запрошувати в неї ювелірів. 

Знайомство з ювелірами дозволило вже в кінці 2017 року провести виставку сучасного ювелірного мистецтва «Тендітна мить торкає вічність». Ця виставка розкрила образ квітки в ювелірному мистецтві. Головну ідею висловила поетичними рядками: ми всі різні, як квіти в полі, але всі заслуговуємо на повагу.

На кінчиках вій квітки мить промайнула,

Торкнулася серця, фіранку гойднула.

Спурхнула на дах.  Звідти вище, у небо:

Цвісти, променіти – це доля…так треба.

Кульбаба, волошка, жоржина і мак - 

Несхожі цілком, геть відмінні. Однак

Тендітно торкаються Вічності квіти,

У кожній - краса, всі - безмежного діти.

Виставка «Тендітна мить торкає вічність», Ketrin Models

Виставка «Тендітна мить торкає вічність», Оксана Якимова

- У Музеї зберігається Скіфська пектораль, це, певно, найвідоміший широкому загалу експонат. А чи є не менш майстерно зроблені прикраси, виготовлені в давнину, про які не-спеціалісти майже не знають?

- Так, пектораль – це твір геніального ювеліра, але для мене кожен наш експонат унікальний. Чому? Бо ці речі – портали в минуле. Ювелірні твори, особливо прикраси, - це те, що постійно торкалося пальця, вуха, зап’ястка людини, яка жила сотні і тисячі років тому. От якби ці речі вміли говорити!

Прикраси не лише прикрашали, а й захищали власників. Мені дуже подобаються скіфські прикраси із золотими підвісками. Коли жінка рухалася, золото мелодійно дзвеніло. Ті люди вірили, що дзвін золота – то найкращий захист від злих духів. Інколи підвісочки були зроблені у вигляді качок, а водоплавні птахи були символами чистоти і щасливого шлюбу.

Скроневі підвіски жінок Скіфії, IV століття до нашої ери, фото з вільних джерел

Деякі прикраси зовсім непримітні, але в значеннях така глибина – просто безодня! Наприклад, є підвіска у вигляді видовженого листочка, зроблена давньогрецькими майстрами. Починаєш розбиратися, що то за листок. Виявляється, листок лавру, який в часи Давньої Греції нагадував про Дафну – красуню-німфу. Вона перетворилася на лавр, щоб втекти від Аполлона, бо не кохала його. З того часу Аполлон одягнув на голову лавровий вінець, а за богом й смертні почали одягати лаврові вінці… Тож я люблю всі експонати, бо в кожному – смисли, в яких, як у дзеркалі, відбиті уявлення про світ давніх людей, їхнє прагнення розібратися в цій реальності.

Мистецтво, як і наука, пізнає світ, але наука пізнає переважно навколишній світ, а мистецтво здебільшого – внутрішній. «Пізнай самого себе» - цей давньогрецький афоризм актуальний і тепер. На мою думку, якщо предмет не несе смислів, як би віртуозно він не був зроблений, то продукт ремесла. Такий продукт теж вартий поваги, але особисто мені цікавіші речі, створені з творчим натхненням, з любов’ю, в яких живе людське «психо».  

- А яким чином поповнюється фонд, як потрапляють до музею нові надходження? Це дарунки з особистих колекцій, може, щось передають ювеліри власноруч для сучасних експозицій?..

- Нові експонати в музей потрапляють рідко. Якщо говорити про колекцію, яку я вивчаю, тобто ювелірне мистецтво другої половини ХХ – початку ХХІ ст., то остання закупка була здійснена в 1995 році. За останні роки кілька разів митниця передавала конфісковані речі до музею.

Звісно, поповнювати нашу колекцію, яка складається з предметів із вмістом коштовних металів – це складне завдання. Особливо мене турбує те, що в музеї вкрай мало експонатів, які розкривають процеси, що відбуваються в ювелірному мистецтві саме тепер – в першій половині ХХІ століття. Ювелірне мистецтво може жити довго, сподіваюсь, що й музей, як соціальна інституція, існуватиме ще довго. То що ж знатимуть наші нащадки про ювелірне мистецтво початку ХХІ століття? Без фінансування закупок ми можемо розраховувати лише на коштовні подарунки.

Меценатство в Україні не особливо розвинене, принаймні, у нашого музею немає таких дарувальників. Дарують в основному ювеліри. Так, після виставки «Тендітна мить торкає вічність» автори  подарували 7 ювелірних творів. Це Олександр Венгер, Тетяна Калюжна, брати Кочути, Борис і Ярослава Паламарчуки, Віталій Хоменко). Один ювелірний твір надійшов в колекцію МІКУ  від Максима Брезінського після публікації в групі Modern Jewelry Art of Ukraine його каблучки «Баланс». Цікавий твір, який знайшов відгук в моїй душі, народилися поетичні рядки, а згодом ювелір вирішив подарувати музею цю роботу.

- Колись Ви сказали, що музейники є універсальні солдати, і сучасний музей уже зовсім не такий, яким ми звикли  його уявляти. А який зараз сучасний музей і хто це за супергерої, їхні працівники?

- В музеях зараз відбуваються складні процеси переосмислення місії. Взагалі у світі все не так, як було колись. Школа відчуває невідповідність часу, музей також. Музей, як соціальна інституція, почав формуватися в часи Просвітництва, він надавав відвідувачу інформацію, яка тоді не була такою доступною. Тепер, якщо на екскурсії в музеї на Вас скидають гори фактів, то враження від унікальних експонатів зазвичай зіпсоване (звісно, це залежить від типу відвідувача, деякі саме за фактами і приходять до музею).

Зазвичай в музеї сучасному відвідувачу хочеться пережити новий досвід, зануритися в атмосферу, хочеться, щоб було не нудно. І це правильно. Головне, щоб музеї не впадали в іншу крайність, не намагалися просто розважати відвідувача. Тут потрібно чітко тримати у фокусі місію музею. Давайте впритул подивимося на слово «культура». Музеї мають «культивувати». Що? Вищі цінності.

Повертаючись до питань аксіології… Аксіологія – це розділ філософії, який вивчає цінності. Людина без смислів відчуває порожнечу і починає заповнювати її різними замісниками – від користолюбства до шкідливих звичок. Музеї акумулюють в своїх колекціях те, що вважали цінним наші пращури, те, що було не турботами про побут, а турботами про буття. Скільки талановитих людей вкладали свої душі в мистецькі пошуки, скільки науковців горіли на вогнищах інквізиції – нехтували базовими потребами заради пошуку істини. Музеї мають постійно нагадувати хто такі homo sapiense. Думаю, ми винахідники і пошуковці.

День неспішного мистецтва в МІКУ

- Я сама - любителька музеїв, і завжди дивуюся, яка ж важка праця з фондами, з залученням людей до музею. Творяться дійсно цікаві проекти, а аудиторія ще не звикла до переформатування, не дуже хоче йти "витрачати час"…

- Думаю, що фокус на творчих людях та їхніх досягненнях має бути загальнодержавним проектом. Бо для становлення успішного суспільства культурні зміни не менш важливі, ніж економічні. Було б чудово, якби кожен музейник на своєму місці був би сконцентрований на місії культивування вищих цінностей. Ви нагадали фразу про солдатів часу. Так, ми солдати часу, які оберігають вищі і в той же час вічні цінності. 

Тобто комунікація в музеї має бути і цікавою, і змістовною. Я вже говорила про програми, які були написані мною. Багато років музей проводить театралізовані екскурсії «Скіфія золота» (автор – Олена Дженкова), «Священні скарби» (автор – Наталія Малюк). Взимку ми вперше грали театралізовану екскурсію «Пригоди феї Золотеї та чаклунки Марунки у казковому королівстві» (автор – Ольга Дударева).

Ірина в ролі монахині під час театралізованої екскурсії "Священні скарби"

Ірина з колегами під час театралізованої екскурсії "Священні скарби"

Ірина з колегами під час театралізованої екскурсії "Пригоди феї Золотеї..."

 Примітка Орінго: принагідно зверніть увагу на статтю пані Удовиченко щодо місії музею, що міститься за посиланням.

- Ми багато цікавимося закордонними ювелірами, але дуже мало знаємо своїх майстрів. Кого б Ви як спеціаліст виокремили б з ювелірів, припустімо, XIX-XX сторіччя, на чиї роботи обов'язково треба звернути увагу?

- ХХ століття здебільшого було несприятливим для розвитку ювелірного мистецтва в Україні. Дві світові війни, революція 1917 року, заборона працювати художникам-ювелірам в сріблі та золоті… Якщо говорити про кінець ХІХ - початок ХХ століття, то слід виділити ім’я Йосипа Маршака, який починав з невеличкої ювелірної майстерні в Києві, а потім започаткував виробництво. Його твори отримували відзнаки на Всесвітніх виставках, конкуренцію з ним в Києві не витримала навіть фірма Фаберже: існує легенда про те, що Карл Фаберже сказав: «Два ведмеді не можуть жити в одному лісі».

Мені пощастило в минулому році в Парижі зустрітися з мадам Домінік Бланшар, яка є правонаступницею справи Маршака (разом з прямими нащадками видатного ювеліра). Концепція ювелірного дому Marchak в ХХІ столітті – переосмислення традицій, закладених понад сто років тому. Говорили з нею також і про виставку у нас в музеї, час покаже чи вдасться реалізувати цей проект.

Мадам Домінік Бланшар з донькою

Прикраса ювелірного дому Marchak

Стосовно українських ювелірів другої половини ХХ століття, то варто виділити тих, хто вплинув на мистецький процес. Думаю, слід назвати ім’я Віталія Федоровича Хоменка. Ця людина –  митець, справжній художник по металу, а ще він організатор семінарів, симпозіумів. Віталій Федорович – це  перший художник-ювелір в Україні, який отримав офіційний дозвіл на створення мистецьких творів в сріблі у 1979 році, він був взірцем для цілого покоління українських ювелірів. З його сприяння у нас в музеї народилася колекція сучасного ювелірного мистецтва. Цього року йому виповнилося 75 років. І знаєте, що мене дивує, стільки роботи зроблено однією людиною, а у нього немає ні державних, ні недержавних нагород. Я б про це і не знала, якби не почала писати статтю у Вікіпедію… Дуже важливо помічати людей, які багато роблять для цієї країни, вкладають сили, розум, талант.

Фібула із серії "Квіти в жезлах Меркурія", ювелір Віталій Хоменко

Виставка «Тендітна мить торкає вічність», Ірина Удовиченко і Віталій Хоменко

- Дуже цікаві Ваші подальші творчі плани щодо розвитку відеоканала «Мовою коштовностей». Що Вас підштовхнуло до такого формату? Адже це дуже нечасте явище, ювелірні блоги…

- Канал «Мовою коштовностей» створила зовсім недавно, хоча давно були такі плани. По-перше, я люблю ювелірне мистецтво. Люблю ювелірні твори як предмети споглядання, милування і навіть медитації. Вони здатні довго жити, вони красиві, вони насичені смислами. Надзвичайно цікаво про цю красу розповідати людям, розповідати про знахідки сучасних ювелірів, про конкурси, про техніки, про історичні коштовності та про конкретні прикраси ХХ-ХХІ століття. Але цей ювелірний блог мені хотілося б вивести за межі суто ювелірні.

Важливе завдання, яке собі поставила із цим проектом, - звертати увагу на людей, які керуються вищими цінностями (або цінностями самовираження): ювелірів, художників, меценатів та інших людей, які творчо підходять до життя, намагаючись покращити цей світ.

Третя мета, цього блогу – наповнення медіапростору українським контентом, якого бракує на YouTube. Щоб люди, які не володіють українською мовою, могли зрозуміти зміст, я додаю англійські субтитри. Це, як то кажуть, Easy English, який має бути зрозумілим для не носіїв англійської.

На завершення ще раз підкреслю свою думку – культура має культивувати вищі цінності. Вірю в те, що українці – едельвейси, здатні квітнути на кам’янистому ґрунті, їм потрібно лише трошки допомогти, і це – місія музею.

Ірино Володимирівно, ми щиро вдячні Вам за розмову і за приділений час. Я особисто дійсно вважаю музейну роботу почесною і важливою, а якщо при цьому є бажання популяризувати ту культуру, яку людина вивчає і зберігає як музейник - то це неймовірна праця на благо вседержавної культурної спадщини. Запрошую орінгівців за можливості завітати до Музею історичних коштовностей України і на власні очі пересвідчитися, що ювелірне мистецство України неперевершене, варте того, щоб ми ним пишалися!

P. S. Слова пані Ірини про складну ситуацію з поповненням фондів творами сучасного українського ювелірного мистецтва наштовхнули нас на думку, що було б добре передати до МІКУ певні прикраси Орінго. Олена та Антон Маслови мають бажання започаткувати щорічну традицію поповнення музейних фондів якісними ювелірними  мистецькими витворами. Як на вашу думку, які саме прикраси Орінго гідні посісти місце в музеї? Запропонуйте свої ідеї, а ми обов'язково візьмемо їх до уваги та обговоримо таку можливість з Іриною Удовиченко та Музеєм історичних коштовностей України.

Інтерв'ю: Анастасія Орінго 

У матеріалі використано фотографії з особистого архіву, люб'язно надані Іриною Удовиченко, та фото з вільних джерел.