Пощастило мені 26 листопада потрапити на зустріч з дослідницею літератури Яриною Цимбал. У «Книгоукритті», що вже стало як рідне, зібралися люди, щоб послухати про Галину Орлівну, письменницю, журналістку та акторку, лінія долі якої перетнулася з будинком Слово. І не тільки послухати лекцію, а й надихнутися особливою харківською атмосферою — п’янкою та цілющою сумішшю літератури, культури, музики, історії й сьогодення.

Мені вкрай імпонує точка зору пані Ярини на особистості та творчість письменників, які жили й творили у Харкові сто років тому. Вона розповідає саме про життя, а не про смерть. Перед очима виникають справжні звичайні люди, які любили, сварилися, раділи, сумували, кохалися, народжували дітей, судилися за житло, їли, одягалися, розважалися, змінювали власні погляди або вмирали за них… Не Розстріляне відродження, яке накриває думки плитою обеліску, а пульсуюче й бурхливе харківське — відродження творчої енергії, коли видавалося можливим будь-що. 

Ви можете спитати: а у чому різниця, як розповідати, якщо майже усіх цих чудових людей принесли у жертву Молоху? Різниця насправді колосальна — коли ми бачимо в мешканцях будинку Слово живих людей, а не пам’ятники, то й слова їхні стають живими, проковзують крізь століття і потрапляють прямісінько до серця. Після спілкування з Яриною Цимбал почала читати «Ситутунгу» Майка Йогансена і нарешті відчула його справжнього, іронічного й бешкетного. Не трагічна смерть робила їх геніями. 

Історію про Галину Орлівну, а також про безліч її імен, трьох чоловіків та чому іноді краще бути першою в сумному списку я переказувати не буду. На каналі видавця Олександра Савчука вже опублікована повна розмова з літературознавицею Яриною Цимбал на тему: "Жінки «Слова». Галина Орлівна". Дуже раджу до перегляду чи прослуховування. 

Але там несподівано відбулося маленьке диво, вкрай мені потрібне та особисте. Вдень я планувала події до дня народження Григорія Савича. А пані Ярина підготувала до читання репортаж Галини Орлівни про відвідини села Чорнухи та пошуки хоч якихось родичів Григорія Сковороди.

Так і просиділа я з відвислою щелепою до завершення читання. А потім мені ще й дістався роздрукований текст статті з порадою, де пошукати оригінал. Просто дивовижно пощастило. 

Сюрпризи на цьому не закінчилися, але про знайомство, дивовижну музику та наступні події розповім у п’ятницю. Приємні дива наразі — вкрай рідкісне явище, тому їх треба дозувати. 

Архів української періодики «Лібрарія» допоміг мені побачити відсканований номер «Глобуса» (№7, 1929 рік) і там ще раз перечитати цей чудовий репортаж.

До речі, погляньте тільки на обкладинку журнала. Це ж сам Скрипник! Знаєте його історію та що з ним пов'язує пана Жадана?

Трохи вам зацитую «За тінню Сковороди», щоб показати, які скарби ховаються у цьому архіві, а повністю ви можете послухати у виконанні Ярини Цимбал або підписатися та прочитати. 

«Ось вони, нарешті, оті Чорнухи. Мушу сказати правду, що не легко у липневу спеку пройти пішки п’ятдесят верст; довелося таки розділити подорож на два дні й заночувати в Городищі десь насередині дороги між Лубнями й Чорнухами. Воно можна було б і підводою, так отже ні, видко, живе в нас трохи отого романтичного: „Ходив Сковорода сотні верст пішки, так нехай уже я хоч півсотні пройду на його батьківщину!"»

На двох з половиною сторінках можна дізнатися, наприклад, як описують родичі гарбузові Григорія Сковороду у дитинстві:

«Був, казали, в сім'ї Сави Сковороди, мого прадіда, ледаченький хлопець. Якось ні до чого непридатний був: ні в хаті, ані на полі. Як ще зовсім малим був, сидить було за хатою між дітьми, діти хоч пісочком граються, а цей ні, тільки дивиться. Було, кажуть, і очі йому діти піском позасипають, а він тільки рукавом обітреться і навіть матері жалітись не побіжить... Чудний був такий».

І, звісно, родичі у 1929 році так само мріяли про матеріальне, як багато хто мріє й зараз: 

«Дехто так навіть на ймення не знав Сковороди до 1922 року. А от як двіста років з дня народження святкували, та як пам'ятника йому відкривали, звідки й родичів набралось, самих Сковорід душ із десятеро. Є й такі, що „підшиваються" під рідню, а справді ніяким боком ніби ї'х не можна приріднити. Коротше тут треба бути дуже обережним, бо можна здорово помилитися. 

Почали ще й такі чутки ходити, що Сковорода в Харкові гроші великі мав, які по смерті після нього лишились. Отут уже й до сварок доходило, коли почали права на спадщину доводити. Не знаю вже, чи їздив хто до Харкова, чи ні, але збирались посилати людину, щоб про спадщину дізналася. З адвокатом із Лохвиці якісь переговори провадили, обіцяли йому великий відсоток дати, коли скарби сковородинські здобуде; та потім щось не помирили з ним, побоялись йому діло припоручити, ану ж як гроші до нього прилипнуть!»

Там далі ще неймовірно кумедно про дорогоцінні сережки, які нібито заповідав Сковорода родичу п'ятого коліна та яскравий діалог з типовим представником іншої культури, записаний так, ніби зараз читаєш стрічку тредс:

«…при кінці розмови тон старого зм’якшується, очевидно він остаточно переконався, що ми до нього прийшли не з тим, щоби позбавити його обідраних поламаних меблів. Він сідає з нами за стіл, розкриває величезну тютюнницю, закурює махорку.  

— Памілуйтє, какая подпісь Сковороди? С какой статі? Аткуда! 

І вже майже батьківським, повчальним тоном — до мене,

— Савєтую нє тратіть даром врємені. Не толька я, но і нікто здєсь о Сковороде нічеґо не знаєт. Какая то полуміфіческая лічность!..

На слова вчителя, що всім відомо, що Сковорода саме тут у Чорнухах народився й жив, що тут і досі є його рідня, дідич згорда глянув на нього:

— Может бить, может бить. Но какоє дєла нашему народу до етова? Он савершєнно забил о ньом. Пакамєст у нас помнят толька тєх людей, коториє дєлают добриє дєла, вот что. Вот мой прадєд, — зробив він красномовний рух у бік портрета товстощокого генерала, — мой прадєд дал пять тисяч на церков, так єго вот помнят. А ви хотєлі, чтоби оні помнілі челавєка, которий ім нічего в сущності вєдь не сдєлал».

Мде… І це ж 1929 рік!  

Суцільне задоволення від перечитування і два дні зависання в архівах, бо споглядання за харківськими подіями сторічної давнини захоплюють мене не менше, аніж перегляд видовищного трилера. 

І як би не намагалися різні самопроголошені упорядники чужих думок стирати чи перекроювати спогади про Григорія Сковороду та інших українських творців, це не вдасться, допоки ми шукаємо справжні знання, а не міфічні скарби.  

Допоки ми йдемо вперед, прокладаючи дорогу нащадкам, з глибини століть нас підтримують ті, хто вже проклав свою частину дороги. 

Рухаємося далі. 

З любов’ю, Олена Маслова