Ми знаємо, що місця в наших оселях катма, а ще — що в ці оселі щоночі може влетіти шматок пластмаси з моторчиком. Знаємо, що важливий кожен грам, коли тягаємо свої валізи залізницями всіх можливих країн Європи, включно з найбільшою і найкоханішою. Знаємо, що потрібно робити заощадження та що фінансова грамотність відрізняється від нашої манери витрачати гроші.  Але ми люди. Більше того — ми жінки. І ми завжди будемо купувати книжки, прикраси та сукні. Або туфлі. Або сумочки. Чимгарніші, такі радісні, такі життєдайні. Справа не в задоволенні від шопінгу, а в тому, що люди потребують краси, де б вони не були, що б з ними не відбувалося. Краси — і сенсів. Саме тому ми пакували срібні дорогоцінності в евакуаційні та тривожні валізки, а як тільки перебралися на нові місця, заходилися збирати нові бібліотеки. Дякувати вітчизняним видавництвам, які розвиваються стрімкіш від наших наймудрованіших забаганок, поличками завжди можна милуватися, як музейними експонатами, якщо напав нечитун.

(..Моя перша непотрібна покупка в евакуації — вечірня сукня. Мереживна, з пишною спідницею до підлоги, якась уся така антонімічна до жорстокої дійсності. Я повісила її до порожньої чужої шафи, і тільки потому почала складати туди й інший одяг. До того він кочував з ліжка на стільці, зі стільців до валізи, що правила за комод. У мене була ознака надії, ознака чогось мирного, старого, важливого і гарного. Сукня для опери, сукня для чийогось весілля, для красивих фотографій на памʼять, для того, щоб одягати її в найтемніші дні і нагадувати собі, хто я є).

Але сукні, як, зрештою, і прикраси, це ще півбіди. А от книги… Здавалося б, настала ера електронок, і українці мусили б неабияк рухати саме цей сегмент продажів. Напихати гігабайтами книг свої кіндли та пакетбуки і задовольнятися самими лише текстами. Навзамін, ми пошаліли від обкладинок, фактур, запахів та кольорів на зрізах. Вага, розміри, нестача місця, невпинне зростання цін — не спиняє нічого. Книжкові фестивалі збирають натовпи, книгарні відкриваються щоразу красивіші й більші, типографій відчутно бракує. Засновуються нові видавництва, трапляються нові зірки красного письменства, і не лише з військових, та й перекладних книжок вистачає на всіх. Може, це ще й любов до мови, до свого слова, що стільки вистояло і вистраждало… Може, чистий гедонізм. А може, це, як та моя сукенка, як якісь із ваших каблучок, просто символ надії. Критикиня Ганна Улюра якось сказала, що наші люди збирають бібліотеки, які поставлять у свої домівки, котрі обов’язково уціліють. І точніше тут і не прокоментуєш.

Раніше я б сказала, що збирати мотлох — погана звичка, що треба прагнути мінімалізму, позбавлятися того, що не виконує функцію… А зараз я знаю, що нерівна керамічна чашечка у блакитні волошки, з якої я пʼю каву, хоч і стонадцята в хаті, але дуже потрібна. Як потрібен черговий міфологічний звірослов від Дари Корній, а до нього — якусь срібну Мавку. Як потрібна червона спідничка. Ми всі тримаємося за красу, бо навколо стільки жахіття, стільки бруду! У світі, де крихким, ламким, нетривким виявилося буквально все, ми віримо в квіти — бо вони виростають у вирвах. І у папір, на якому видрукувані слова. Ми все ще здатні говорити і бачити, поки всьому світові відбирає мову й зір.

На що ще потрібна поличка, як не на оцей милий хаос живої оселі: рештки молока на денці тонкої склянки, книжечка, з якої стирчить закладка, якась зіжмакана записка, каблучка, яку щойно зняли з руки, цукерка з горішком усередині… 

Ми триваємо. Отже, ми маємо завтра. Завтра, у яке саме час дочитувати почату сьогодні книжку.

Анастасія Орінго