Неймовірно тонка та ниточка, на якій я балансую наразі зі своєю спробою нагадати про щастя. Але все одно спробую, бо в наших кругах відчуваю себе у відносній безпеці. 

І до повномасштабної війни було складно тему щастя озвучувати голосно, а тепер — це взагалі суцільні тригери… Про складне й страшне говорити стало набагато легше, це ж сучасно й логічно, а от про відчуття щастя… Нібито рухатися по весняній кризі на ставку: один необережний рух і ти вже потонув у глибокій воді. 

Ой, згадала, чому в мене таке дивне порівняння вискочило в голові! 

Коли мені було років вісім – дев’ять, відправилася я на полювання за пухнастими котиками-вербочками. У березні тоді ще був сніг і лежала крига на ставку, тому на полювання йшла з санчатами. І от тільки я знайшла найгарнішу вербу на березі та радісно почала різати гілочки кухонним ножом, уявляючи як мама та бабусі зрадіють цьому весняному диву, як ці гадські неприв’язані санчата зірвалися зі схилу й втекли метрів за десять від берегу. Мене накрило хвилею відчаю, бо ніякі котики не компенсують в маминих очах втрату нових санчат, тому я рішуче почала діяти. Спочатку намагалася зачепити їх за мотузку довгою палкою, крок за кроком обережно рухалася вперед, але тільки витрачала час…

Трохи прискорилася, весняна крига підступно розкололася і почався повний капець — одна нога повністю провалилася у холодну воду, втратила рівновагу і гепнулася уперед, ще й моською вниз, роз’юшила носа... Мабуть, саме це мене й врятувало, бо змінився кут зору. Розпласталася по крихкій кризі морською зіркою, трохи поплакала від страху, а потім підняла голову і побачила — до санчат лишилося близько метра. Витерла рукавом ніс, на животі доповзла до мети, узяла мотузку в зуби та задкуючи поповзла до берега.

На березі мене й розвезло нарешті: сиділа на врятованих санчатах налякана, тремтяча, речі мокрі, розбиті ніс та губа, неминуче покарання за втечу — вже за декілька годин, коли мама повернеться з роботи. Але синє пронизливе небо, п’янкий запах весняних котиків і ось вже дивовижна хвиля щастя повністю захопила мене. Можливо, це був екстаз порятунку від смерті, та чомусь мені здається інакше: то відбулося чисте миттєве щастя, яке не має розумного пояснення і навалюється у самий невідповідний, дивний момент. 

Мене дуже тішить, що попри усі суворі життєві уроки в мене й досі зберіглося вміння відчувати щастя, навіть у самому розбитому стані душі й тіла. Навіть під час війни. 
Бо щастя не питає, чи зручно зараз мені його відчувати, чи потрібне воно та доречне — воно падає на голову і усе. А потім непомітно зникає, щоб повертатися без попередження.

І я знаю, що так буде завжди, допоки битиметься серце, допоки можливі весна й котики. 

Нехай буде щастя!

З любов’ю, Олена Маслова 

***
Є велике щастя - стрічати

теплоту молодих сердець, 

Котрі знають, що є початок,

і не відають про кінець.
 

Є початок, бо є світанок,

мати, сонце і перший крик,

бо новим було і незнаним,

все, до чого ти згодом звик.
 

А кінця немає, бо зроду, 

хоч найдовший вік проживи -

не надивишся ти на води,

не устежиш росту трави.
 

Не домрієш і не долюбиш,

не допишеш своїх пісень,

і не все найдорожче згубиш,

і, шукаючи, знайдеш не все.

(Ліна Костенко)