Інколи бува так, що на світ з’являється якась прикраса не тому, що хочеться її зробити, і не тому, що вона гарненька чи гостромоментна. Вона пробивається скрізь усі плани, скрізь обмеження, замовчування і неможливості, і навіть — скрізь війну…

І я таки здалася у полон срібній Мандрагорі, яка переслідувала мене вже декілька років. Про початок створення моделі можна прочитати у квітневому дописі «Чтобы не молчать…»  Прикраса поступово робилася, але це дивне створіння здавалося мені не на часі. Та й репутація у рослини була досить сумнівна, не зважаючи на статус лікарської: нібито й походження в неї диявольське, і людей нею травили, а мені на тлі підступної чорної ненавісті вкрай були потрібні світлі талісмани, що мотивують на терпіння та мужність. 

Дозріли підвіс та каблучка "Мандрагора" ще на початку червня, але чомусь ніяк не дозрівала я… Слова про прикраси складалися сумні, і хоча я весь час крутила в руках свій срібний корінь, до людей відпускати Мандрагору мені видавалося дещо передчасним. 

На щастя, я у роздумах доблукала до Хільдегарди Бінгенської (1098 - 1179), німецької черниці і пророчиці, яка вважала, що рослина ця має божественне походження і що вперше мандрагора з'явилася в Едемі, в тому ж ґрунті, з якого був створений Адам. На цій версії я і зупинилася, бо Хільдегарда взагалі мені подобається — вона була надзвичайно цікавою людиною, жінкою, що впевнено випередила свій час. Подумалося, що треба про неї розповісти більше, адже дев'ять століть тому мати власну думку — подвиг для жінки. Щоправда, іноді це подвиг і сьогодні… 

Так ось, завдяки жіночій магії, змогла розправити листя срібна Мандрагора, а я тепер можу вам вільно розповісти про неї. Чи може вона сама нехай розповідає? 

В одній європейській країні, у старовинному лісі, у тіні великих похмурих дерев жила-була я, казкова Мандрагора. Хоча цей початок виглядає художнім перебільшенням, бо яке там життя чи буття у звичайної казкової Мандрагори? Сиди собі в землі увесь свій вік, прикопуй тіло поглибше та тримайся коренями з усіх сил, щоб мисливці за рідкісними та цінними рослинами до тебе не докопалися. Бо як докопаються… 

Ой, тоді почнуть водити колами дурні хороводи, чорного цуцика в’язатимуть до мого листячка, зображатимуть шалений переляк, нібито щоб я не крикнула, а в самих ніж у кишені схований. Можна подумати, що якщо Мандрагора кричить, це когось зупинить. І так зрозуміло, що викопують нас із рідної землі, щоб вирішувати свої питання, а не тому, що ми такі страшні-жахливі.

Мистецтво бути непомітною чи недоступною у кожної Мандрагори у крові, заповідається і передається із зерном істини від мам та бабусь. Ховайсь поглибше, квітни акуратно, а як прийдуть викопувати — кричи... Ну, а коли викопали, то все, терпи. Можна тільки тихо отруїти тих, хто посягнув на твоє існування, щоб потім боялися горе-мисливці чіпати наступних мандрагор. 

З такими думками я й просиділа майже весь відведений мені час життя: ховала тіло в землі, голову прикривала травою та павутиною, щоб не далеко відсвічували мої листя, і розцвітала навесні обережно, щоб аромат квітів не приваблював здобувачів та магів. І ховалася я так успішно всі ці роки, що навіть забула про небезпеку.

І одного разу сталося неможливе: у нашому тихому лісі почалися вибухи і мій затишний притулок зник. А я, така страшна і стара, раптово опинилась верхи на гілці дерева.

Настала тиша, розвіявся дим і осіла земля. Старе дерево крехтало і намагалося струсити все, що на нього закинуло. Я дивилася на бліді і тоненькі, безжально обірвані корінці, на темну зморшкувату кору, на всі сліди літ, залишених на тілі землею, і шкодувала, що не вмію плакати, бо я - рослина. 

Але я ж вмію кричати!

Крик мені вдався цього разу, як ще нікому ніколи не вдавався. У цьому крику була моя неосяжна злість на всіх, хто підривав мій сад і обірвав коріння, на тих, хто розкидав нас так далеко один від одного. У крику була пекуча гіркота від зустрічі з тією реальністю, від якої нема куди подітися. І було надзвичайне розчарування собою, такою марною, зламаною і жалюгідною, голою і самотньою, без покриву легендами і надійного укриття своєї домівки… 

Я кричала и кричала. Кричала я до писку в голосі, а потім писк зник, а я продовжувала кричати беззвучно. Знову настала тиша, в якій тільки боязкий шелест уцілілого листя старого дуба натякав, що я ще тут, у своєму лісі. 

Що робити далі, як закопатися поглибше? Чи вже й сенсу нема? Стиснулася в грудку, зітхала і похитувалася на скрипучій гілці, намагаючись зрозуміти, що робити далі.

Робити було нічого.

Почала крутити головою на всі боки, щоб зрозуміти, як мені спуститися вниз з дерева, і на сусідній гілці побачила шматок ланцюга з табличкою "Прохід заборонений, рідкісні рослини". Дотяглася корінцем до ланцюга і вже уявляла, як по ньому спущусь на тверду землю, але й тут на мене чекала невдача — ланцюг закрутився за гілку кінцями так, що перетворився на гойдалку. Ну і добре, розгойдуватимуся, поки не плюхну вниз. Сіла міцною дупкою на табличку і почала розгойдуватися. 

Ого, як я можу! Вітер розправив пом'яте листя і скручені корінці, теплий грибний дощик умив забруднені ягоди і дав легкість корі, а я розгойдувалася на імпровізованій гойдалці і вже не поспішала зариватися в землю.

Як корінь магів, маю філософський склад розуму, тому вирішила, що в найстрашніших поворотах долі є початок нового життя. І нехай я стара і дуже отруйна, це ще не означає, що я не зможу стати корисною в цьому новому житті.

Лісом, який вже перевірили сапери, йшла стомлена і розгублена жінка. Вона тільки-но приїхала додому, кинула на понівеченному порозі свою валізу і навіть не знала, з чого починати...

Не знаєш, що робити — треба ходити. І вона йшла, роздивляючись усе навкруги, і раптом побачила, як на гілці її улюбленого старого дуба розгойдується покручений корінь мандрагори. Дивні дива... Мандрагора на гойдалці? Якесь несвідоме бажання підштовхнуло жінку вперед, а мандрагора немов їй усміхалася.

І хоча жінка не була впевнена, що мандрагору взагалі можна було чіпати голими руками, вона простягла долоні вгору, мандрагора розтиснула коріннячко і стрибнула вниз, наче вміла літати. 

Далі в них буде ще багато пригод, я в цьому впевнена. Але поки що хочу зупинитися тут і подякувати особливим жінкам, які причетні до створення омріяної прикраси і до того, що я почула її голос.

Дякую талановитій Юлєчці за створення моделі, вона змогла відчути душу мандрагори так же сильно, як і я. Дякую Оленці-чарівниці за чудові світлини і за надзвичайне терпіння і увагу до моїх забаганок. Дякую Талі за неймовірну листівку, в яку просто неможливо не закохатися, мабуть без чарівної палички там діло не минулося.

Дякую Олі і всьому нашому жіночому контент-колу за добрі бесіди і підтримку, і за своєчасні попередження тощо. 

І, звичайно, дякую всім надихаючим на творчість українським жінкам, які міцно тримають своїми корінцями життя і землю, куди б їх не закинула зараз доля!

Я впевнена: добра магія — на нашому боці.  

З любов'ю, Олена Маслова