Скажу одразу, це замальовка поточних роздумів, а не універсальний рецепт. Якщо заглиблюватися у питання, що таке людяність та чому її рівень у суспільстві та кожному індивідуумі не є постійним, треба буде писати велике обґрунтоване дослідження. Та хто ж його читатиме, таке дослідження, якщо хроніки сьогодення захоплюють сильніше за будь-які книжки та фільми?

Новини про війну і безумства світу дають уявлення про те, що людство збожеволіло глибоко та остаточно, що це новий рівень самовинищення і що надії на порятунок з цієї прірви майже немає. Стрічки соціальних мереж, які непомітно змінили звичайні соціальні зв’язки, ніяк не конкурують з подіями, а лише підтверджують висновки з новин: нічого втішного не відбувається й навіть не планується. 

Соціальні мережі – мій окремий казан у пеклі, бо я в них працюю, а не проводжу вільний час. Не буду зараз аналізувати Facebook, якого відверто боюся, чи Instagram, який мене втомлює своїми вимогами, а розповім про враження від Threads (у перекладі це нитки або ланцюжки). Платформа, яка щільно пов’язана з Instagram, розпочала свою роботу ще у 2023 році в якості конкурента X (колишній Twitter), акцент там теж на спілкуванні та коротких повідомленнях. 

Розгойдувався Threads повільно та делікатно. Там і досі немає нав’язливої реклами, спілкування досить лагідне і, коли ти відрізаєш якусь тему, яка неприємна чи нецікава, тобі дійсно припиняють її показувати. Особистого акаунту в Threads  в мене теж немає, вимушена там знаходитися з робочими обов’язками (в першу чергу – відповідати тим, хто нас згадує), тому й коло постійних інтересів в акаунта Орінго досить обмежене: прикраси, мистецтво, легальне підприємництво, продажі, Україна, Харків, книжки тощо. 

І от я помітила, як швидко змінюється Threads: усе більше у бульбашці з’являється повідомлень злих та різких, з ненормативною лексикою. Читаю про поганий сервіс, про корупцію, про знецінення чужої роботи, про «зажравшихся» за кордоном, про хамовитих покупців та продавців зі скрінами з особистих листувань, про щось обурливе й неприємне навіть на фізіологічному рівні, коли від побаченого пересмикує. 

Наприклад, несуться третій день ланцюжки обговорення, що батьки мали вивезти дітей з міста, бо діти загинули, і що це неуважні батьки винні у трагедії… Вони усі з осудом тих декількох осіб, які це вкинули в маси, але отримують перегляди, лайки, коментарі, репости в сотні разів більше, аніж те, що людей не збурює. А матюкливі дискусії про доцільність сплати податків в країні, де усі крадуть? Це теж окреме коло пекла, бо від такого я й тікала з Facebook. Добре, що акаунт робочий і я пам’ятаю про це, тому коментарів майже не залишаю, навіть коли руки чешуться.

Ви можете спитати мене – а навіщо взагалі читати стрічку соцмереж за межами робочого завдання? Пояснюю це собі тим, що коли око чіпляється за якесь знайоме слово, мозок хоче дізнатися, що саме малося на увазі та фіксує увагу. Це не дивно. Ми є соціальними істотами та схильні шукати однодумців, особливо тоді, коли кожна крихта енергії безцінна. Це у благополучних країнах можна дозволити собі розкіш бути поза суспільством та політикою, а в нас дуже важливо знати, хто саме живе поруч, чим він дихає і що думає наш прайд в цілому, бо це питання фізичного й ментального виживання.

Як же навчили алгоритми соцмереж тримати нас у напрузі та формувати ці псевдореальності, в яких вкрай важливо зрозуміти, чим закінчилася історія невідомих тобі людей? Насправді, вчені на планеті Земля не вимерли і вони продовжують досліджувати природу людства, тому й усім, хто не хоче віддавати в оренду свої мізки під посилення чужих ланцюжків впливу, розслаблятися не варто.  

Злам мізків для генерації емоційного капіталу мені нагадує злам комп’ютерів та інших пристроїв для майнінгу криптовалюти (ось посилання на корисну статтю про ці процеси). Дуже схожа картина: процесор перевантажений, вентилятори не справляються з охолодженням, знос системи… а вигоду з цього отримує той, хто ваш пристрій зламав. Тобто мозок гуде, ви обурені, ви скидаєте знайомим посилання «глянь на цей жах», а насправді це хтось підступний отримує новий енергетичний рівень влади над людством. В моїй власній конспірологічній теорії людство колись відмовиться від грошей у прив’язці до матеріального світу (хоча долар і так понад півстоліття не пов’язаний з золотом), а знайдуть спосіб отримувати валюту з уваги, думок та часу інших людей. Крипта – це тільки цікава репетиція по створенню чогось нібито з нічого. 

Так, нас дійсно усіх використовують так чи інакше і найбільша віддача енергії там, де люди не мають стабільності, але мають необхідність вижити. Ми наразі знаходимося у тому відрізку історії людства, де знову вирощуються нові можливості та нові правила суспільства. Раніше такі відрізки траплялися не так часто, але технічний прогрес прискорив плин життя – тепер миттєво мігрують не лише віруси хвороб, а й ментальні віруси, тому людський мурашник вимушений адаптуватися значно швидше. 

То що ж робити? 

Як бути проактивною та дієвою, попри усі намагання цивілізації зробити з мене енергетичного донора, який нічого не вирішує? 

Як залишатися людяною у сучасному світі?

Це надскладна задача – як мінімум 140 мільйонів сусідніх істот постійно підтверджують існуючі теорії про неминучість зла і що людиноподібні можуть за певних умов перетворюватися у монстрів. Та й серед наших місцевих вистачає злобних довбограїв, які прислужують темряві…

Колись давно я прочитала книжку американського психолога Зімбардо «Ефект Люцифера», про те як на базі Стенфордського в’язничного експерименту, проведеного аж у 1971 у галузі соціальної психології відкрив суспільству сувору й неприємну правду: «…більшість з нас може змінитися під впливом обставин. Наші уявлення про те, як ми вчинили би в тій чи тій ситуації, можуть мати мало спільного з тим, як ми вчинили би насправді. Стенфордський в’язничний експеримент закликає нас відмовитися від своїх уявлень про те, що позитивні схильності є сильнішими за негативні обставини…»  Якщо раніше не чули про це, пропоную розгорнуту статтю, щоб зараз не заглиблюватися. 

А ще раніше я читала роман «Володар мух», за який Вільям Ґолдінґ отримав Нобелівську премію з літератури. Цей роман розлетівся мільйонними накладами і досі знаходиться на верхівці різних рейтингів найкращих книг усіх часів. Пам’ятає його сюжет? Підлітки опиняються на безлюдному острові, якось намагаються виживати, але вдається це не усім –  жахливі внутрішні звірі перемагають дитячу невинність й на острові відбувається феєрія жаху. Ґолдінґ змалював те, що міцно увійшло в свідомість декількох поколінь, бо вважав що «людина творить зло, як бджола виробляє мед».

Чому люди так легко сприймали себе у якості вмістилища зла?

Після Другої світової важливо було знайти пояснення, чому мільйони людей збожеволіли та підтримали знищення інших. Ідея, що зерна зла є у кожному і що при певних умовах вони легко розростаються буйними бур’янами – вдала відповідь на питання, як у ХХ столітті були створені концтабори та газові камери.

В моїй свідомості теорія зла мала окреме кубельце і хоча намагалася туди не зазирати, але й сумнівів усі ті соціальні та психологічні дослідження людської природи в мене не викликали. Насправді то було майже оптимальне рішення – прийняти й не заморочуватися, зло повсюди, ззовні та всередині. Як раптом щось захопить і попре, то це ж «не ми такі – життя таке». 

Та людина, допоки жива, може змінюватися. Були б тільки імпульс та бажання. 

Коли обирала головне слово на цей рік (є в мене така традиція), несподівано спливло на поверхню маловживане останнім часом слово «людяність». Спочатку ніби й нічого не змінилося, хіба тільки спокійніше почала відчувати себе за кермом, повторюючи його як мантру. Але потім всесвіт почав підкидати мені цікаві книжки, від яких змінювався хід думок та відкривалися нові рівні. Навколо виявилося багато справжніх людей, вартих щирого захоплення й уваги, і анти-людяність покидьків залишалася на них самих, не розповзаючись брудом на людство в цілому. 

Декілька тижнів тому почала читати «Людство. Оптимістична історія» Рутґера Бреґмена і нарешті знайшла у свідомості те кубельце, куди складала уявлення про зіпсованість людства, яке усе зробило не так. Воно й не дивно: Бреґман розповідає саме про реальні приклади, як нас привчили узагальнювати зло.  

З опису книжки: «Нас вчать, що люди за своєю природою егоїсти й керуються насамперед власними інтересами. Від Макіавеллі до вчень Томаса Гоббса, від Зигмунда Фройда до Стівена Пінкера — коріння цього переконання глибоко сидить у західній думці. Під його впливом формуються гучні заголовки у ЗМІ й визначаються закони нашого життя. Але що як це неправда? Історик і один із найвидатніших молодих мислителів Європи Рутґер Бреґмен пропонує новий погляд на останні 200 000 років людської історії і доводить, що людям притаманна доброта і співпраця, а не конкуренція й недовіра. … Автор доводить, що віра в людську доброту не просто оптимістична — вона реалістична. Повірити в революційну історію людства Бреґмена не так уже й легко, адже навколо так багато болю, злочинів і обману, але дрібка історичного оптимізму нам точно не завадить»

І от чесно скажу – мені дуже приємно дізнатися, що «Ефект Люцифера» був написаний на базі скомпрометованого (навіть зрежисованого) експерименту, а «Володар мух» народився в уяві автора, який був злий на весь світ, і що у реальному світі реальні підлітки прожили більше року на острові та добре себе усі показали. Більше розповідати не буду, щоб не спойлерити, але книжку однозначно раджу до вивчення. Це не художня література, але читається як захоплюючий роман. Про вплив соціальних мереж та недоброчесних медіа на формування уявлень про людство там теж багато прикладів, тому тепер мені трохи легше створювати для себе правильний фон для існування у тому ж Threads. 

Вчасне зняття з душі декількох каменів наразі виявилося достатнім, щоб знайшлися сили триматися і рухатися далі. І поновити рівень людяності.

А для тих сміливців, хто зміг дочитати до кінця, в мене є традиційне питання з сюрпризом: хто з людей для вас є уособленням людяності й чому? Напишіть одним коментарем, будь ласка, а у п’ятницю увечері повернемося до цієї теми. 

О.М.