Ми звикли називати автором того, хто створює щось унікальне і неповторне. Однак так буває не завжди – іноді автори наслідують (саме наслідують, а не крадуть)  інших авторів, розвивають їхні думки, переосмислюють твори. В результаті ми можемо отримати цікавий новий твір. А можемо…

Здавалося б, чого простіше: взяти вже наявний матеріал і зробити з нього щось оригінальне, наприклад, взяти сюжет і розкрити його з іншого погляду, або взяти сеттинг і розгорнути в ньому власний сюжет. Але на практиці виявляється, що далеко не всі автори на це здатні, більше того: не всі здатні працювати навіть із власними вже написаними текстами – виходить щось страшне  Ось так і виникають жахливі ремейки, нікому не потрібні сиквели та інші породження вторинної творчості.

Пропоную почати з визначення, а що взагалі таке "ремейк" і "сиквел" і в чому між ними різниця? Вчені чимало паперу (і місця на жорстких дисках) вичерпали, даючи цим поняттям визначення і формулюючи відмінності. Пригадаю власну аспірантську роботу та спробую описати те й інше максимально стисло та зрозуміло: сиквел – це продовження вже наявного твору, у тому самому сеттінгу, інколи з тими самими героями, проте із зовсім іншими подіями. Ремейк куди цікавіший: це явище, коли автор бере сюжет, сетинґ або героїв іншого автора (а часом і все разом), переносить їх в інші реалії і, по суті, використовує як інструменти для висловлення якоїсь своєї ідеї. Наприклад, знаменитий режисер Акіра Куросава прочитав шекспірівського "Макбета" і вирішив його екранізувати – в антуражі середньовічної Японії і без жодного шекспірівського слова. Однак він настільки точно відтворив сюжет і психологію героїв, що фільм став класикою. Це приклад гарного ремейка.

Кадр з фільму "Трон в крові"

Проблема в тому, що авторів багато, а ось умовних Куросава серед них явний недобір. Ось і виходить, що і ремейки, і сиквели регулярно страждають від рук, ручок і клавіатур різномастих псевдоавторів. За прикладам того, як не треба, ходити далеко не треба – вони буквально атакують нас у кіно та на книжкових полицях.

І почнемо з козирів! Поганющий ремейк і сиквел в одному творі – "Гаррі Поттер і Прокляте дитя"! Позиціонується як восьма частина книжкової серії. Але…

По-перше, це п'єса. Причому величезна – на чотири акти. По-друге, вона написана не Роулінг, а якимись Джоном Торном і Джоном Тіффані, повз яких Роулінг пробігала (мабуть з заплющеними очима) як консультант. По-третє, сюжет... Сказати, що він нелогічний – просто промовчати. Можливо, це через те, що він повністю зав'язаний на подорожах у часі за допомогою зламаного Маховика і, по суті, являє собою безсистемну окрошку з усіляких варіантів майбутнього. А можливо, автори просто не вміли писати. Седрік Діггорі – Пожирач Смерті? Рон, одружений на Падме Патіл? Спільна донька Беллатріси Лестрейндж і Волан-де-Морта?  У цьому сиквелі-ремейку можливо все!

Абсолютно незрозуміло, як це похмуре породження хворої фікрайтерської свідомості взагалі видали, а потім ще й примудрилися поставити на сцені. Полякаю вас ще трішечки і нагадаю, що «Гаррі Поттера і Прокляте дитя» ще й екранізувати планують – ось вже дійсно проклятий твір…

Сумно, коли поганий ремейк/сіквел з'являється на світ через безталанність автора. Ще сумніше – коли автор, загалом, талановитий, але чи то занадто захопився, чи то видавництво вимагало писати ще й ще, не звертаючи уваги на здоровий глузд... Словом, могло б вийти добре, а вийшло як є. Саме це ми бачимо в серії Сапковського про Геральта з Рівії, так-так, того самого, яким ми естетично насолоджувалися у серіалі. Чудовий світ, колоритні герої – але дуже дивні останні книжки. Судіть самі, у книгах про відьмака практично не залишилося самого відьмака! Багато фанатів нарікають на затягнутість двох останніх томів, невиразний сюжет і, знову-таки, на гостру нестачу Геральта. Пан Сапковський, схоже, втомився вже в середині серії й останні томи писав, скажімо так, без ентузіазму, що позначилося на якості. Тому "Відьмак без відьмака" посідає почесне місце в списку невдалих сиквелів.

Відьмак, яким ми його любимо

А хочете ще страшнішу історію? Можете зберегти і перечитувати на Геловін. Погано, коли у хорошої історії відростає жахливий сиквел, гірше, якщо таких сиквелів багато, а ще гірше – коли їх пише інший автор. І зовсім вже нікуди не годиться – коли пишуть їх після смерті основного автора, а той не може ні пику набити, ні в суд подати! Але буває і так…

В дитинстві ви, напевно, читали книгу "Дивовижний чарівник із країни Оз" Лаймена Френка Баума, або ще щось із цієї ж серії. Так ось, Баум написав "Дивовижного чарівника...", потім, побачивши, що історія подобається читачам, взявся створювати сиквели. Написав п'ять і на цьому вирішив зупинитися. Але не тут-то було – публіка вимагала більше країни Оз, а інші книги Баума визнавати відмовлялася. Оскільки їсти щось треба було, Баум через силу взявся за сьомий том... І восьмий... І дев'ятий... Написав цілих чотирнадцять книг, після чого помер.

Думаєте, публіка залишила його в спокої? Як би не так! Смерть не є виправданням для автора, тож за продовження серії взялася письменниця Рут Томпсон. Вона написала ще 21 книгу, після чого... залишила серію в спокої? Ні! Вона передала естафету Джону Нілу, який узагалі не був письменником, він був художником та ілюстрував книжки Баума. Ніл здався вже після чотирьох книжок, і після нього за серію взявся журналіст Джек Сноу  Загалом у серії про країну Оз відзначилися шестеро авторів (не рахуючи Баума), а книжок вийшло 45. Схоже, що бідному Бауму на небесах добряче гикалося…

Обкладинка видання 1956 р

Закінчу на цьому вас лякати та задам питання: сиквели та ремейки – це добре чи погано? Мені особисто здається, що все залежить від майстерності автора. Чому ж тоді у творчості за мотивами безталанні автори світяться частіше? Очевидно, тому, що думають, ніби переробити чуже простіше, ніж створити своє – а красивим словом «сиквел» можна прикрити й відверту крадіжку. У будь-якому разі мораль така: не настільки важливий матеріал, як уміння цікаво та в межах закону його подати.

Ольга Орінго