Якого блазня ми більше за інших пам’ятаємо у Шекспіра? Звісно ж Йорика! Але у цій класичній п’єсі британський драматург, сценарист та режисер Том Стоппард знайшов куди більше дурнів: і з ними ми познайомимось ближче.
Відома п’єса Тома Стоппарда «Розенкранц та Гільденстерн мертві» — не просто абсурдистська трагікомедія. Звертаючи наш погляд на те, що відбувалося «за лаштунками» шекспірівського «Гамлету», вона деконструює саму оригінальну п’єсу. Як дзеркало, вона відображає абсурдність людського існування та крихкість буття. Екранізація 1990 року, режисером якої став сам Стоппард, стала не просто перенесенням п’єси на мову кіно, а новим прочитанням, що збагатило вихідний матеріал.
Стоппард зосереджується на двох другорядних персонажах шекспірівської трагедії — Розенкранці та Гільденстерні. Він пропонує нам поглянути на події «Гамлета» очима цих двох молодих людей, загублених у лабіринті інтриг та випадковостей. П’єса рясніє метафорами та алюзіями, досліджуючи теми долі, свободи волі, абсурду та смерті. Ніби колода карт Таро, що тасується без участі героїв, де їм постійно випадають Шут та Смерть. Так само, як 92 рази поспіль монетка в п’єсі випадає «орлом» Розенкранцеві.
Монета, яку постійно підкидає герой, стає ключовим символом п’єси, а згодом і фільму. Вона уособлює випадковість, непередбачуваність долі та неможливість контролювати власне життя. Гру можна розглядати як метафору життя. Кожен підкид монети — це спроба героїв взяти долю у свої руки, але щоразу вони стикаються з її непередбачуваністю. У фіналі цієї сцени у фільмі монета котиться вниз по скелях, невпинно, некеровано, мов сама доля героїв, і випадає «решкою». «Це має означати щось більше, ніж твоя поразка», — робить висновок Гільденстерн. Екранізація зберігає основну сюжетну лінію п’єси, але додає візуальні елементи, які посилюють відчуття абсурду та безнадії. Повільні панорами, порожні простори та повторювані дії створюють атмосферу сповільненого часу і підкреслюють безглуздість усього, що відбувається. Таким чином глядач разом з героями відчуває наростаюче почуття тривоги та непорозуміння.
Щоб яскраво підкреслити абсурдність того, що відбувається, Стоппард звертається до класичного прийому театру в театрі: і ось «шутів» на сцені стає набагато більше, коли головні герої зустрічають мандрівних артистів. Зустріч — ключовий момент, який підкреслює метатеатральний характер п’єси. В певному сенсі актори уособлюють долю, яка маніпулює героями, наче ляльками. Вони знають, що має статися, тоді як Розенкранц і Гільденстерн залишаються в невіданні. Ця сцена насичена іронією та абсурдом, адже актори грають свої ролі з такою серйозністю, що виникає комічний ефект. Через сцену абсурдності того, що відбувається на акторській сцені, Стоппард підкреслює абсурд п’єси Шекспіра і навіть самого життя. І в цю сцену залучені ми з вами як глядачі: адже ми вже знаємо, що має статися, і лише двоє дурнів про це ще не здогадуються.
Крім цього основного прийому, весь фільм насичений маленькими символічними сценами, які було б проблематично описати в п’єсі або реалізувати в театрі: наприклад, епізод з вітрячком, коли Розенкранц стверджує, що в кімнаті немає жодного вітру, але стулки вікон і дверей відчиняються поривом вітру, а вітрячок відчайдушно крутиться. Або сцена в крипті та монолог Розенкранца: нам показують не просто його, що лежить на місці спочинку з вінком на голові, але з його рота ще йде пара, підтверджуючи, що він живий, хоча він говорить про те, що може бути вже мертвим — це не лише нова абсурдність, а й візуальна мова, яку було б неможливо відобразити в тексті п’єси або на театральній сцені.
У фільмі основним став дует Тіма Рота та Гері Олдмана, і це одна із головних вдач екранізації. Рот створює образ розгубленого і невпевненого у собі Гільденстерна, тоді як Олдман грає цинічнішого і насмішкуватішого Розенкранца. Обидва актори майстерно передають внутрішню боротьбу своїх персонажів, їхні спроби знайти сенс у тому, що відбувається. При цьому вони нерідко плутають хто з них хто, адже спочатку при зверненні короля і королеви монарші особи сплутали їх імена, і тепер у невпевненості прибувають самі герої. Протягом фільму ми і самі як глядачі починаємо плутатися. Розгублені блазні, які можуть лише розважити, бути пішаками — герої не знають свого шляху та «пункту призначення». Блискучий тандем настільки добре зрісся, що самі актори не один рік жартували один над одним у дусі цих героїв.
Традиційно шут — це постать, покликана розважати публіку, але яка водночас має особливу проникливість і здатність бачити крізь ілюзії. У п’єсі Тома Стоппарда Розенкранц та Гільденстерн постають як своєрідні шути, заплутані в абсурдній виставі життя. Їхні постійні спроби знайти сенс у тому, що відбувається, лише посилюють відчуття абсурдності навколишнього світу. Вони стають одночасно акторами і глядачами власного життя: виконують чужий сценарій, але й усвідомлюють свою штучність. Цей подвійний статус дозволяє автору досліджувати теми буття, свободи волі та долі.
І якщо в п’ятницю ввечері наприкінці літа ви шукали фільм зі знайомим сюжетом, але нестандартним поглядом на нього, з гумором і філософією — сьогодні ви його знайшли. Насолоджуйтесь переглядом!
Альона Мінакова для Орінго 
