Лялька з тканини, у якої замість обличчя — перекреслені рядочки ниток… Лялька-мотанка відома в Україні ще з часів трипільської культури. Колись вона виконувала роль талісмана та оберега для родини, уособлюючи собою весь жіночий рід, саму прадавню жінку-берегиню.

Те, що лялька не має обличчя — сакральний символ того, що очі є певним кордоном між реальним та потойбічним. А хрест з ниток — прадавній словʼянський символ сонця. Лялька-мотанка — справжня частина нашої культури, яку ми могли б втратити, та обираємо берегти та продовжувати і в наші часи. А ще…

..А ще все те, що ви щойно прочитали — неправда.

Історія ляльки-мотанки навіть не містифікація і не підробка, це скоріше чудовий приклад того, як ми видаємо бажане за дійсне. Як не вистачає нам справжніх знань про нашу давню культуру і як спрагло після відновлення незалежності України ми почали сприймати та засвоювати все, що хоч якось могло дати нам опору в давнині. Трипільська культура, звісно, реальна, та чи могли зберегтися такі ляльки тисячі років? Авжеж, ні. Писемних памʼяток тих часів також немає, немає зображень такої ляльки… Припустімо, це таке перебільшення, та ж мотанка все одно давня питомо українська культурна спадщина? Цьому немає жодних доказів: етнографія, живопис, фольклор, лінгвістика, література не зберегли згадкок про такий «сакральний» оберіг. Що ж, виходить, що лялька — це просто лялька?

Шкода це говорити, але слова «мотанка» або його похідних немає в жодній етнографічній монографії, яка б вивчала чи то ворожбитство, чи то дитячий побут (наприклад, немає таких згадок у Олександра Найдена в праці «Українська народна лялька»). Немає натяків на цю лексему й у словниках. У того ж таки Грінченка є «мотати», «мотатися» та «мотанина», а «мотанки» немає. Схоже, що базою для фейку стала звичайнісінька вузликова лялька, звична для всіх словʼянських народів. Виготовити її було легко: просто набити центр шматка тканини чим завгодно, найчастіше жмутком трави або сіна, іноді вовни чи іншим обрізком тканини, нитками, а тоді завʼязати. Утворювалася простенька антопоморфна іграшка, якою можна було бавитися так, а можна було настромити на паличку тощо. Так само швидко ляльку можна було знову перетворити на ганчірку, за потреби. 

Мотанки, зроблені в селі Матусів Черкаської області, XX століття. Такими ляльками дівчата грались у післявоєнні роки

Функція її — винятково ігрова, і це непрямо підтверджує той факт, що в українській обрядовості і магії в принципі не розповсюджені ритуали з антропоморфними елементами. До речі, сучасне розповсюдження мотанки корелює з міфом про «українську жінку-берегиню», який так само активізувався після відновлення незалежності та добре ліг на неопатріархальні течії. 

Та скажімо так: якщо для когось ці міфи працюють і допомагають, нічого поганого в цьому немає. Можливо, мотанки відтепер і увійдуть у фольклор та етнографію. Шкода тільки, що як «давні українські ляльки», а не як переосмислення давніх ритуалів та матріархального устрою української родини. Якщо вони вам до вподоби — прекрасно. Просто знайте, що історія у цього символа — новітня, а не древня, і дійте відповідно. І не дозволяйте жодним сучасним хитрим ювелірам ставити оверпрайснуті золоті прикраси на пʼєдестал збереження історичної памʼяті.

___

У підготовці матеріалу було використано статтю Марії Курячої для медіа «Куншт».

Анастасія Орінго