Чомусь виникло непереборне бажання сьогодні нагадати про маленьку річ, в якій сріблом поєднані прийняття тяжкості свого тягаря і світла віра у воскресіння надій. 

Підступна війна зламала колишній світ буденністю зла та затопила нашу землю кров’ю і сльозами, то щоб не втратити свою ідентичність кожен у цьому шаленому потопі хапався за те, що допоможе саме йому.

Як бачу зараз, мене від розщеплення і зникання особистості врятували три речі: захоплююча робота, читання складних, болісних книжок та згадування історій життя моїх предків, бо у кожному поколінні була війна, а в деяких – і не одна. 

Згадується мені квітневий ранок в маленькій кімнаті: на столі стоять накриті білим рушником ще неприкрашені паски, випечені уночі, а я нетерпляче гойдаюся на рипучій старій кроваті, роздивляюся спину прабабусі та марно намагаюся привернути до себе її увагу. Вона ж стоїть перед підсвіченою лампадкою іконою та щось дивне тихо під ніс промовляє… От нарешті ми сідаємо снідати і я хочу з нею побалакати про війну, бо у школі нас учора ганяли з віниками та граблями прибирати на великому меморіалі. Прабабуся неохоче розповідає якісь зовсім негероїчні, як на мене, речі про виживання та сумний побут, а я ж чекала від неї чогось іншого, на кшталт як у кіно. На завершення сніданку та розповіді вона каже й зовсім дивне: «Страшно було дуже, та Бог терпів і нам велів». Страшно у переможній війні? Бог, який нібито усе може, бо його про щось весь час просять — і чомусь терпів? Сам терпів, ще й людям велів терпіти? Покусана піонерією уява відмовлялася тоді приймати інформацію про страхи та терпіння, тому я переключалася на паски, смачні та зрозумілі. От зараз будемо бити вінчиком білки в глазур та прикрашати, а потім мені дадуть багряних крашанок та кошик з пасочками. А зазвичай замотана у хустину стара Біблія на тиждень перекочує на стіл з-під подушки…

Тепер паски пече моя мама, бо не довіряє купленим в крамниці. Вона щодня стоїть перед іконами, просить у терплячого Бога для нас миру, благополуччя та здоров’я. На щастя, імперський морок позаду, і їй вже не треба ховати ані Біблію, ані свої думки та спогади. 

Я вірю в Бога та ЗСУ, і не втрачаю надію, що мама незабаром побачить мир та зможе обійняти свого правнука, для якого поки що сімейні історії та терпіння Бога не цікаві, особливо в порівнянні з пасочками та битвою на крашанках.   

Я вірю, що ми зможемо випити чашу свою, перетерпимо всі нещастя, поборемо ворога й дійдемо до кінця у нашій важкій справі. І я вже знаю, що вислів про чашу — з молитви Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22:42)

Картина А.Куїнджі "Христос у Гетсиманському саду" 

«— Отче... Я не віруючий... Але... розкажіть мені ще, розкажіть мені про сад Гетсиманський...

І, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь у невідоме, Андрій слухав про Юду, думав про братів і в темряві, що застилала зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мірт та кипарисів... Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі...»

(І. Багряний, «Сад Гетсиманський»)

Підвіс "Світ-Всесвіт"

Потроху складаються й мої сходинки. Можливо, до нічного упертого випікання пасок не встигну дійти, але сподіваюся дотягнутися до прийняття Біблії не розумом, а серцем. Головне, щоб без тих посередників, які намагаються гратися душами. 

І ще я з гордістю ношу неймовірний підвіс «Світ-Всесвіт» за мотивами «Саду Гетсиманського», як чесну нагороду за винайдене торік терпіння і перемогу над відчаєм. 

О.М.