Пряме включення з відрядження, яке запланували на початок тижня, на жаль, не вийшло… Знайомство з Музеєм було захопливе, як і спілкування зі спеціалістами - музеєзнавцями, а далі усі враження, емоції, інформація та столичні картинки змішалися в голові…

Довелося не заважати процесам, поки вони дозрівали й трансформувалися в нові плани. А зараз я вже вдома і можу починати розмотувати клубочок спогадів, щоб трішечки показати вам, до якого неймовірного місця привела нас доля.

Насправді, мені неймовірно пощастило: я раніше не була у Лаврі та не відвідувала Скарбницю Національного музею історії України. Так, щось читала (останнім часом — досить багато), бачила фото і відео, але ніколи не відчувала цей вимогливий гул голосів й думок сотень попередніх поколінь українців, який може бути лише в особливих місцях. 

А ось і Скарбниця...

Коли після декількох годин всередині вийшла у двір та присіла на лавочку біля входу до Скарбниці, крізь підошви відчула силу лаврської землі. Навіть трохи злякалася, бо давно не знаходила подібного — глибинні корені дотягуються до нервових закінчень і миттєво вкачують потрійну дозу енергії, як пальне на піт-стопі. Отже, дуже добре, що вчора я опинилася у Лаврі й у Скарбниці уперше, інакше б не повірила в можливість проведення тут виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій». І, напевне, це ще одна дивовижна історія, яка згодом увійде в книжку, що наразі має робочу назву «Чому Орінго».

Тепер одночасно нервуюся більше, коли думаю, що скромні харківські прикраси мають опинитися у самісінькому серці країни, і заспокоююсь, коли розумію, що виставкою в Музею займаються професіонали, а вони щось особливе якимось дивом побачили...  

Рожева сумка приїхала з Харкова 

Сходи на другий поверх, де ми потрапляєм в зали 4 і 5. Погляньте, яке неймовірне панно!

Так замкнулося чергове коло — будемо за допомогою виставки працювати на спільний День українського ювелірного мистецтва, який відзначається 21 червня (це день, коли коли знайшли Пектораль). 

Атмосфера всередині налаштовує на роздуми.

Моя ж головна місія в цей день була доводити собі, що я не привід та досі віддзеркалююсь у безлічі гладких музейних поверхонь. Коли дизайнерки Марина і Катя підбирали відтінки тканини та різні матеріали для створення об'єма, мій довгий ніс та айфон весь час були поруч.

Здається, все може вдатися — задуми дівчат складаються і виглядають чудово.

Отже, продовжуємо дієво мріяти про добру й світлу срібну виставку, до початку якої залишається лише 50 днів.

І продовжуємо писати срібні історії, нам є про що розказати.

О.М.