Ні, мова не про Тараса Шевченка. Феномен українських менестрелів — кобзарство — досі маловідомий загалу. Тож будемо сьогодні завершувати тиждень мелодіями і наспівами.
Кобза — це пращурка бандури, часто ці дві назви вживають на позначення того ж самого інструменту, а історично існував навіть термін «кобза-бандура». Але бандурист — це переважно той, хто виконує музику на бандурі, а от кобзар… Кобзар чи лірник — це митець. Рок-зірка свого часу, автор власних пісень-дум, мандрівний виконавець. У нього напоготові і казка, і легенда, і балада… Неосвіченим селянам візит кобзаря замінював газету чи книгу, а часто і цілу бібліотеку. Брати кіфаредів, скальдів, акинів, кобзарі вимагали до себе належного ставлення і гуртувалися в цех. А от священики та старости їх переважно недолюблювали саме за цю волю і за роль «четвертої влади».
Історично так склалося, що у кобзарів було три, так би мовити, фахи. Одні, відтворювачі, грали й співали те ж і так само, як і перебрали у вчителів. Найпоширенішими були імпровізатори, які щоразу вносили у готовий існуючий твір якісь невеличкі зміни залежно від регіону, де виступали, політичної ситуації, власної думки та задуму. Ну і третій рівень майстерності — це митці, що самі з нуля писали кобзарські твори. Багато говорять про кобзарський репертуар: думи про звитяжні бої, славлення козацьких перемог… Але що цікаво, так це їхній цеховий устрій. Співці утворювали братства, куди обов’язково потрібно було вступити для того, щоб зватися кобзарем. Головне правило — це не бути жебраком чи найманим музикою. А займатися саме творчістю, за яку люди будуть шанувати копійкою. На науку приймали незрячих хлопців десь з 14 років, і цілий рік вони мали вчитися при пан-отці, себто старшому кобзареві. Серед обов’язків цього джури було збирати подану милостиню, навчатися грі, запам’ятовувати тексти і мелодії, а також засвоювати правила поведінки та кобзарське арго — лебійську мову.
Опанас Сластьон, «Портрет кобзаря Петра Івановича Неховайзуба»,1875 р., туш, перо, олівець, пензель.
Вступ до братства супроводжувався, як належить, обрядом одклінщини. Під час обряду молодий хлопець «одкланювався» братчикам і учителю, а ті поблагословляли його хлібом: «Дай же, Боже, як і сей хліб чесний і величний, такий щоб і ти був чесний і величний, такий щоб і ти був чесний і величний між миром хрещеним і між братією. Хай тебе Бог благословить на всі чотири сторони». А учень пригощає братчиків хлібом і рибою за біблійним зразком, і випивкою — це вже за українським народним. Особливо цікавим мені видалося пригощання горілкою: учень просить старших випити «на честь, на любов», і якщо за хлопцем не водилося грішків, то всі, звісно, залюбки п’ють. А от якщо він десь-таки нагрішив, то одказують, що горілки не хочуть. Тоді трошки читають йому мораль — і нарешті пробачають, і все-таки також вихиляють чарочку. Таке собі хрещення до дорослого життя. Існував також обряд визвілки, деталі якого до нас не дійшли, що потрібно було пройти, перш ніж брати собі власних учнів.
Говорячи ж про лебійську мову, треба сказати, що наявність арго кобзарів — ще одне, що вирізняє їх з-понад звичайних заїжжих музик. Лебій — то подільське слово, яким називають діда. На Галичині слово схоже — «либійська», але від слова «либіщак» — власне, лірник. Це мова, авжеж, штучна, і особлива в ній саме лексика, а не граматика чи морфологія, вона існувала на базі української і розвивалася за її правилами. Багато слів запозичувалися, бо де тільки не носило кобзарів і з ким вони тільки не зналися за своє життя. Але були й власні вигадані асоціативно слова на кшталт «котень» чи «копсати, боксати». Спробуйте розгадати їхні значення в коментарях! З часом традиції лебійської мови занепали.
Опанас Сластьон, «Портрет кобзаря Петра Сіроштана», 1887 р., туш, перо, олівець.
З виходу Емського указу у 1876-му році кобзарі почали підпадати під репресії. Коли у 1930-х роках радянська влада широко позбавлялася націоналізму в Україні, то і кобзарство, звісно, опинилося під загрозою. На той час це все ще були мандрівні і переважно сліпі виконавці, але вже більш освічені, більш талановиті… Існує напів апокрифічна інформація про Харківський з’їзд кобзарів у Оперному театрі, учасників якого було інкриміновано жебрацтво і розстріляно (на основі якого було знято фільм Олеся Саніна «Поводир»). Деякі історики наголошують, що подібні з’їзди були, але учасникам нічого не загрожувало, деякі — що і з’їздів не було, а деякі — що розстріляний з’їзд кобзарів це чиста доконана правда: митців і поводирів вивезли до Козачої Лопані, а кобзи спалили. Доказів цьому не існує. Крім існування нинішньої наступниці СРСР — російської федерації та її військових злочинів. Так чи інакше, і без такої події кобзарство поступово перетворилося на архаїзм.
Опанас Сластьон, «Портрет кобзаря Самійла Яшного», 1903 р., чорна акварель, туш, перо.
А наприкінець зроблю рекомендацію, тому що можу. Харків’янин, кобзар і видавець Олександр Савчук нещодавно розповів «Накипіло» про фестиваль «Кобзарська Трійця». А ще записав для cowo.guru цілу 90-хвилинну лекцію про кобзарство як світоглядну систему. Олександр видає неймовірно важливі (і гарні!) українські книги. Мій топ порад: «Василь Кричевський: орнаментні композиції», абетка Георгія Нарбута, і «Портрети українських кобзарів Опанаса Сластьона», якими й ілюстрована ця стаття.
Коли заходиш на сторінку книгарні пана Савчука, то отримуєш повідомлення: «Ми працюємо! Харків стоїть!» Іноді заходжу просто заради цього, чесно. А, і приходьте до реальної книгарні «Книгоукриття», яку пан Савчук відкрив під час повномасштабки! Ось коментар від власника: «Щоб дістатись сюди, треба йти історичною частиною Харкова — вулицями Полтавський шлях і Конторська. А після прогулянки історичним районом ти спускаєшся в напівпідвальне «Книгоукриття». У назві багато різних сенсів, бо це ж не тільки фізичне укриття, а й книжкове, книжки зараз виконують форму інформаційної безпеки, захисту від ворожої ідентичності».
Тож Харків стоїть. Кобзарі існують. Україна переможе.
___
За ілюстрації до матеріалу дякуємо «Школам Лохвицького земства» на Medium
Анастасія Орінго
