Література, яку вивчають у школі, повинна знайомити учнів з культурою країни та формувати любов до неї – принаймні так вважається. Але в реальному житті знайомство зі шкільною українською (і не тільки) літературою здатне викликати стійку до неї відразу. Чому ж так відбувається?

«Наша класична література – це суцільні страждання». Це розповсюджена думка, звучала вона вже й на цьому тижні при обговоренні української культури. Чесно кажучи, я й сама люблю жартувати, що в парі з курсом літератури у старших класах повинні йти сеанси психотерапії – один «Жовтий князь» Василя Барки чого коштує…

Вмираючі діти, стражденні кріпаки, нещасливо закохані, криваві повстання, голод, війни й божевілля – українські письменники змальовували суперечливу долю нашої землі талановито, але однозначно без турботи до психіки читачів. А потім все це накладається на «дивовижну» примусову атмосферу вивчення у школі – й формує гостре небажання читати українською. Важко з впевненістю зрозуміти, чого усе йде саме так, але деякі припущення зробити можна. Одразу зауважу: я не є професійною викладачкою, і далі будуть виключно мої роздуми, що ґрунтуються на філологічному бекграунді та власних спогадах про шкільний курс літератури, але точно не є безсумнівними 

На фото: каблучка "Лісова пісня"

Отож, проблема перша: література викладається у відриві від історії. Тобто ні, історія, як України, так і світова, в шкільній програмі звісно є. Але викладачі історії та літератури зазвичай не дуже намагаються поєднувати ці два предмети, ось і відбувається у книжках щось на погляд пересічного школяра дивне. Яке відношення мають монголи до Захара Беркута? Наскільки жорсткими були закони за часів кріпацтва? Чого персонажі «Жовтого князю» не можуть просто піти за хлібом у місто? А чого Катерина з поеми Шевченко відправилася топитися, а не оформлювати допомогу для одинокої матері? У якому такому трибуналі працює головний герой «Я (Романтики)»?...  

Якщо не цікавитися старовиною, вчинки та думки людей, що відмежовані від нас навіть двома-трьома сотнями років, стають геть незрозумілими – а викладачі далеко не завжди намагаються пояснити школярам, чому щось в сюжеті відбувається саме так. Отож доводиться намагатися здолати щось дивне й недотичне до сьогочасних реалій, що однозначно не додає любові до прочитаного.

На фото: сережки "Голоси незабутніх предків"

Проблема друга: в шкільну програму дійсно потрапляє занадто багато важких книжок. Зрозуміло, що хочеться познайомити учнів з усіма перлами нашої літератури, зрозуміло, що у трагедії значно більше шансів стати класикою, зрозуміло, що особливим веселощам узятися в письменників минулого ніде…

Але діти, що можуть пригадати з уроків української літератури щось позитивне окрім усмішок Остапа Вишні, були б, напевно, щасливішими. І так, читати «Федька-Халамидника» у шостому класі зарано – не вірю, що у сучасній літературі не можна знайти для молодших школярів щось менш трамуюче.

На фото: каблучка "Казка про Землю"

І, нарешті, проблема третя: літературу вчать не заради самої літератури і культури, а заради балів. Як, звісно, і усі інші предмети, але полюбити художній твір, паралельно намагаючись не забути його рік написання, автора, передісторію та точні імена героїв для тестування чомусь важкувато. У школярів, особливо у випускному класі, пухне голова від об’єму інформації, паморочиться в очах від стресу перед іспитами – а тут ще й сумна доля українського народу, розібрана по цитатам для творів й втиснута у рамки запитань з чотирма варіантами для відповідей… І що тут робити – хтозна, хіба що свідомо й спокійно перечитувати усе це потім, що звісно ж, не усі робитимуть.

На фото: підвіс "Світ-Всесвіт"

А тепер пропоную глибоко видохнути й трішечки помститися за наші моральні травми. Пригадайте зі шкільної української літератури той твір, що найбільше вас вразив… у поганому сенсі цього слова, та поділіться своїми емоціями в коментарях.

Розпочну: хто взагалі додумався давати "Морозенко" Панаса Мирного дітям? Та ще й диктанти по ньому писати? 

Ольга Орінго