Ця історія мистецького хуліганства має багато соціальних складових. Вона і про друге життя набридлих речей, і про надмірне споживання, в тому числі культурних явищ, і про сплетіння епох. Все це можна роздивитись, якщо спробувати ненадовго припинити сміятись, роздивляючись полотно.

Але, на мій погляд, творчість американського художника Девіда Поллота про намагання спілкуватись з глядачами універсальною мовою візуальних елементів. Якщо взяти класичні твори художнього мистецтва (або ті, що тяжіють до них), додати елемент непередбачуваності родом із сучасної попкультури, вийде абсолютно нова мова, що об’єднує цілі культурні шари та історичні періоди. Картини Поллота якоюсь мірою схожі на меми, але замість влучного коментаря мають графічні дописи.

Гадаю, майже в кожному будинку висить на стіні репродукція якого-небудь шедевра або картина невідомого автора. Картина, в якій напам’ять знаєш кожен штрих, до якої настільки звик, що, здається, не помітиш її відсутності. Просто ще одна з сотні дрібничок, що формують простір будинку. Та уявіть, що раптом ваш погляд знаходить на полотні щось таке, від чого хочеться протерти очі та підійти ближче, а може навіть випити ковток води й ущипнути себе за руку. Маленька забавка, художній жарт, що нагадує, як корисно іноді ставитись до життя з легкістю та безпосередністю.

В якості полотна Дейв Поллот використовує картини з комісійних магазинів, що давно втратили інтерес своїх власників. Їх позбулися, як старого мотлоху з горища, вивільнивши місце для новеньких речей. Поллот купує їх за безцінь та вдихає у полотна нове життя. А саме домальовує предмети чи героїв, яких з огляду на оригінальний сюжет, ну зовсім не очікуєш побачити на полотні. Це завжди щось, пов’язане з сучасною попкультурою, в той час, як спочатку картини тяжіли як мінімум до минулого сторіччя. Від того таке незвичне поєднання дає приголомшливий ефект непередбачуваності та чудово підіймає настрій.

Дейву чудово вдаються ці художні сюрпризи в першу чергу через майстерність, з якою він підходить до кожного полотна. Дейв копіює стиль малювання автора, працює в тій самій кольоровій гамі, тож не завжди одразу вдається розгледіти, в чому «підстава». Наприклад, я на кілька секунд зависла над репродукцією Сальвадора Далі, на якій Дейв розмістив нового персонажа. Отже, такі картини-забавки — це ще й чудова зарядка для мозку.

І звісно, привід посміятись над собою та над сучасним суспільством, надмірно зосередженим на речах, цінність яких дуже перебільшена.

Та головне, на думку Дейва, —  емоції, які викликають оновлені картини. А це здебільшого радість творчості для майстра та захоплення від близькості мистецтва до реального життя для глядачів. В час, коли з острахом ставишся до будь-яких несподіванок, такі сюрпризи лікують серце. Як щодо такого натюрморту? Гадаю, зараз багато українців, прихильників фаст-фуду, не відмовились би придбати таку картину.

Наталія Орінго