Мабуть, я не розкрию страшної таємниці, якщо скажу, що читання книжок допомагає скоротити ряди дурнів й розширити коло людей мудрих й освічених. Але до того, як потрапити у наші руки, книжка іноді повинна пройти повз не тільки видавця й редактора, а й… цензора.

Гарне запитання: як взагалі сприймати цензуру? Вона захищає від небезпечної пропаганди чи душить свободу слова? Однозначної відповіді не буде. Як і багато спірних речей, цензура - це своєрідний інструмент, за допомогою якого можна досягати різних цілей, зокрема хороших і корисних - у теорії. На практиці ж занадто багато людей кидають цей інструмент на ноги і б'ють ним по лобі, і добре, якщо тільки себе. Мабуть, складно знайти явище, яке краще б відповідало вислову «хотіли як краще, вийшло як завжди».

Найчастіше ми чуємо про цензуру, говорячи про книжки та пресу. Справді, історично склалося так, що книжки від цензури страждали найчастіше. Найперший відомий приклад - Сократ і його вчення. Ви коли-небудь читали філософські праці Сократа? Ні? Правильно, тому що їх і немає. Не в останню чергу - тому, що влада Афін суворо стежила за тим, що говорить і пише скандальний філософ (на жаль, це його все одно не врятувало...).

Дивно, але один із послідовників Сократа, Платон, став першим офіційним захисником цензури. У своєму моторошному трактаті «Держава», схожому на опис тоталітарної антиутопії, він із задоволенням міркує про те, наскільки корисною є цензура для суспільної стабільності та гармонії. Як ми можемо бачити, приклад Сократа виявився не надто красномовним, натомість у Платона знайшлося безліч послідовників, і найстрашніше, що й досі знаходяться 

На фото: підвіс "Форма світогляду"

Історія книжкової цензури в різних країнах настільки багата й неосяжна, що навіть короткий огляд розтягнеться на кілька статей. Тому сьогодні пропоную подивитися на найбільш промовисті випадки книжкової цензури (й власноруч поміркувати, наскільки вона корисна). Причому це тільки XX століття, не найтемніший час, здавалося б:

«Улісс», Джеймс Джойс. Був заборонений у Великій Британії до 1936 року, і ні, не через небезпеку для психіки читачів, а через непристойні сцени (хоча, якщо чесно, зовсім не вони в «Уліссі» здатні поламати нашу психіку…);

«Прекрасний новий світ», Олдос Гакслі. Був заборонений в Ірландії, на батьківщині Джойса, так. Причому з тієї ж самої причини, з якої колись заборонили Джойса - за непристойність. Цікаво, що описи насильства і суїциду в тій же книзі цензорів вразили менше;

«Біла хвороба», Карел Чапек. Це п'єса, що розповідає про загадкову «білу хворобу», яка вражає людей, старших за 45 років, від якої ніхто не знає ліків; поки один із героїв, лікар, шукає спосіб лікування, інший, Маршал, використовує епідемію для встановлення диктатури. Цікаво і показово, що п'єсу, яка метафорично описує «епідемію» нацизму, було заборонено у радянській Чехословаччині;

«Лісістрата», Аристофан. П'єса була під забороною в Греції, причому аж ніяк не в античні часи, а у другій половині XX століття. Якраз у цей час Греція перебувала під владою "чорних полковників", і класичну античну комедію заборонили через її антивоєнне послання. Аристофан на тому світі напевно собою пишався.

На фото: підвіс та каблучка "Хранителька тепла"

З розвитком технічного прогресу для цензури відкривалися все ширші можливості: цензурувати почали фільми, серіали, сайти і навіть комп'ютерні ігри. Останні найчастіше потрапляють під заборону з причин непристойності або жорстокості, але часом трапляються казуси. Наприклад, існує популярна серія комп'ютерних ігор Wolfenstein, дія яких розгортається в альтернативній реальності, де Третій Рейх переміг у Другій світовій війні та захопив Європу. Весь час гри головний герой займається саме опором Рейху і битвою з нацистами. Але в Німеччині під час реалізації ігор склалася незручна ситуація: логічно, що в іграх про Третій Рейх буде багато чорних орлів і свастик, проте німецькі закони забороняють публічну демонстрацію нацистських символів... Німецьким цензорам довелося терміново щось придумувати, і вони не знайшли нічого кращого, ніж замінити всю неналежну символіку чорними трикутниками. Виглядає приблизно на тому ж рівні, що й спроба «вдягати» або замальовувати жанр ню (так, таке в історії цензури теж було ).

Так, як би не хотілося зворотного, цензура існує і в наші дні. Причини найрізноманітніші - від політичних (не допустити поширення крамольних ідей) до комерційних (не відлякати невідповідним контентом аудиторію, яка добре платить). І, звичайно ж, як і протягом майже всієї історії, сучасна цензура працює переважно сокирою. Причому не тільки в Китаї або росії, від яких щось таке зазвичай і очікується, але навіть у США. У 2023 році США поставили рекорд за кількістю заборонених книжок - їхня кількість склала 4240! Причому, як у старі добрі часи, під удар потрапили книжки, що виступають проти нетерпимості та шовінізму - наприклад, твори Маргарет Етвуд (читачам вона відома, перш за все, як авторка моторошної антиутопії «Оповідь служниці») та «Вбити пересмішника» Харпер Лі, класика чесної і жорсткої антирасистської літератури. Зазнали цензури і знамениті шпигунські трилери Яна Флемінга про Джеймса Бонда: з них вилучили расистські вирази (що, безумовно, добре), але... залишили на місці всі зневажливі пасажі на адресу жінок. Часом здається, що цензура - явище самодостатнє і не потребує ні обґрунтувань, ні здорового глузду.

На фото: підвіс "Роздуми про сенс"

Втім, напевно, є і випадки, коли без цензури не обійтися, і вона виявляється корисною – як ви думаєте? Можете ділитися своїми думками вільно, адже в Орінго цензури немає 

Ольга Орінго