Вікіпедія говорить, що Донбас є історично сформованим регіоном України. Мені здається, це визначення слід трохи поправити: зараз Донбас це регіон, що сформувала не скільки історія, скільки мовлення. З приходом російського “миру” ми стійко кличемо “Донбасом” Донеччину та Луганщину, хоча формально їхня територія (і не лише вона!) не повністю входить до Донецького вугільного басейну. Про це свідчать і студії Катерини Зарембо. Вона наполягає, що термін “Донбас” у його аміністративно-територіальному значенні зараз став абсолютним синонімом Донеччини та Луганщини разом, а деконструювати його нам потрібно хоча б тому, що він синтетично насаджувався радянською міфотворчою системою. Це не означає відмінити, бо, скоріш за все, ми продовжимо використовувати цей термін. Але мусимо знати, що саме в нього вкладати. 

Фото: Дмитро «Орест» Козацький, 13 травня 2023 року, «Азовсталь» 

Йдеться про те, що застарілий міф відмовляє східноукраїнським територіям (а разом з тим і людям, що на них живуть) у минулому дорадянської доби. Геть Кальміуську паланку, геть Джона Юза, геть займище Кам’яний брід на річці Лугань! Ваші назви відтепер Сталіно та Ворошиловград. Повторюйте за нами: до червоної влади тут було дике поле, шахтарі копали вугілля ледь не руками, а ленінці побудували нам театри й бібліотеки…

А знаєте, чому Бельгія до 1935 року не визнавала Радянський союз? Бо совєти націоналізували підприємства, які були побудовані на Донбасі за бельгійський капітал. У 2018 році Лисичанськ отримав премію Фонду короля Бельгії, пов’язану зі збереженням бельгійської спадщини за кордоном. З 33 об’єктів, які тут побудували на межі століть, на той час збереглося 30.

«Саме вугілля і сталь, — пише Катерина, — привели Європу на українську землю, у найбуквальнішому сенсі перетворивши регіон на європейське об’єднання вугілля і сталі, а також скла, соди й інших промислових напрямків». Австрійський земельний банк та французька Societe Generale відкрили в Макіївці вугільну компанію ще в 1895 році. «Автоскло» в Костянтинівці — знову бельгійського походження, як і содовий завод у Лисичанську. Про неймовірний вклад валлійця Джона Юза у видобувну індустрію годі й згадувати. Зв’язок був настільки сильним, що з Катеринослава (Дніпра) до Брюсселя можна було дістатися за 65 годин — прямим потягом без жодної пересадки, а Донбас бельгійці називали “десятою провінцією”.

Трейлер документального фільму-розслідування «Євродонбас» режисера Корнія Грицюка

Оскільки я, здається, міцно взялася за тему європейсько-донбаських зв’язків, то розповім одразу й ось про що. Уявіть собі, що у 2010 році було зірвано міжнародну конференцію з питань інтеграції з НАТО, що відбувалася в Донецькому національному університеті, а Віктора Януковича позаочі звинуватили у розпорядженнях щодо «агітаційної роботи з формування суспільної свідомості з метою втягування України в НАТО». А за три роки ця сама людина відмовилася підписувати угоду про асоційоване членство з Євросоюзом, спровокувавши Революцію Гідності. На наступний день, 22 листопада 2013-го, відбувся перший Євромайдан у Донецьку, на нього вийшло п’ятеро людей. 13 березня 2014 року — уже десять тисяч. Правда ж, тяглість історичних процесів на Донбасі у такому викладі фактів ясна і зрозуміла? Не радянська влада його створила й аж ніяк не неорадянщині його присвоювати.

У розділі на кшталт післямови Катерина ставить питання: що буде після перемоги? Як ми впораємося з викликом інтегрувати Донбас, що зараз існує у трьох вимірах? Ці три виміри сформувалися до 2022 року — окуповані території, вільні території та переселенці, що є унікальними шматочками донбаської свідомості та репрезентації по всій країни. І тут знову постає необхідність деконструкції радянського міфу. Справедливо, що зараз у суспільній свідомості та історичній пам’яті формується новий образ, нова конотація Донбасу, новий героїчний епос, що грунтується на правді. Заступник командира полку «Азов» Святослав Паламар писав: «Сьогодні я скажу не Маріуполь — це Україна, а Україна — це Маріуполь». А сонце україни, що сходить на Донбасі, як пояснює Катерина, це буквально опис прапора Донецької області.   

Кадр з фільму «Дике поле» (екранізація роману «Ворошиловград» Сергія Жадана)

У книзі ще багато фактів про Донбас, якого ми не знаємо. Авторка щиро говорить, що хотіла створити ледь не передвзяту книгу, однобічну й захопливу. Щоб вона протистояла однобічності й передвзятості тих, хто досі тягне цей регіон то в Новоросію, то в «народну республіку», а то й зовсім назад у Радянський союз. Ви можете придбати її на сайті видавництва, а електронну версію, що коштує всього 200 гривень, у «Нашому форматі». Не пожалкуєте: дізнаєтеся про галицьке село Званківку на Донеччиніі, про луганське угруповання літераторів СТАН, битву за найменування університета іменем Василя Стуса, роль «Шахтарських» ультрас у боротьбі за країну… Це нелегке чтиво, але чудове — і надважливе. Окрема радість для тих, хто як і я любить, щоб усе підкріплювалося фактами: книга рясніє посиланнями на джерела та зносками. Це якісна робота не для беллетристичної слави, а для уславлення України. Так зберігається пам'ять, так зберігається історія.

«До Олександро-Калинового ми виїжджали з Бахмута — затишного зеленого міста».

Катерина Зарембо, «Схід українського сонця», «Човен», Львів, 2022 рік. 

Анастасія Орінго