Тиждень складної літератури був би неповним без особистих вражень Орінго...

Власне, які важкі книжки нам доводилося читати, контент-команда почала обговорювати одразу після затвердження теми - ну як же не побалакати про важливе в гарній компанії! Ми ділилися улюбленим, страшним і смішним, тож ідея обрати з-поміж прочитаного те, що вразило найбільше та найболючіше, народилася сама собою. Кілька днів роздумів, спогадів, шелестіння сторінок - і ось чи не найскладніша на світі книжкова поличка зібрана. Наважитесь взяти щось з неї?

До речі, подивіться, як сильно відрізняється саме поняття "складності" від людини до людини - ця можливість різних трактувань робить читання художньої літератури особливо цікавою.

Тала: 

Читач я доволі боязкий — якщо знаю, що книга складна для читання, то не берусь за неї, щоб не втрачати власний час та не сварити подумки безвинного автора. Тим паче звичка доводити до кінця почате не сприяє експериментам, бо знаю, що буду «плакати та колотись», але дочитаю до кінця твір. Тому такі гіганти як «Улісс», «Сто років самотності», «Маятник Фуко» та сотні, якщо не тисячі інших я обережно, навшпиньках оминаю. Та життя не заповідник, від книг не так й легко заховатись, особливо якщо полюбляєш сам процес читання. Тож «проблемні» книги раз у раз трапляються на моїй поличці. Коли з професійної цікавості, коли з особистого інтересу, обумовленого трендом на того чи іншого автора. Наприклад, так було з Пауло Коельйо за часів мого студентства. Кожного разу, від’їжджаючи на вихідні до батьків, на шляху до вокзалу заходила у книжковий та покупала одну з книг автора. Знайомство з бразильцем зупинила на четвертому оповіданні й досі пам’ятаю, як спотикалась подумки на сторінках «Алхіміка», іноді перечитуючи тричі одні й ті самі рядки. Коли готувала статтю про ергодичну літературу, прочитала кілька творів Мілорада Павича. Не дивлячись на складну структуру жанру з його хаосом у часі, читання далося легко. Але приємного післясмаку від знайомства з книжками не відбулось. Скоріш легке розчарування. Хоча сам автор в одному з творів сказав «Усі на землі книжки мають цю зачаєну пристрасть — не піддаватися читанню», я все ж гадаю, що приємних виключень з цього правила набагато більше.

Альона:

Найскладнішою книгою у моєму житті була і залишається «Лоліта» Володимира Набокова. Це той випадок, коли твір написано якісно, талановито, робота над ним довго велася і тема була вочевидь неоднозначна — але сама ідея і тема мені настільки осоружні і протиприродні, що витримувати цей твір довго немає жодної можливості. Відразливо і обридно. Паскудно і огидно. Хочеться помитися після кожної сторінки. Можливо, деякі дослідники та есеїсти мають рацію, і Набоков хотів так описати тему, щоб аудиторія жахнулася. Але в наш вік ліберальної гидоти знаходяться захоплені поціновувачі, готові ширше відчинити вікно Овертона, і це лякає ще більше. Ніякий Берроуз, Камю та Хантер С. Томпсон не викликав у мене стільки огиди та відрази. Ніякі витончені наркотичні дурмани та реалістично описані тортури над людьми не викликали в мене стільки обурення та гніву. Так, я «Лоліту» не дочитала. Здолала у скороченому варіанті змісту та подивилася екранізацію — та й досі не можу терпіти на екрані Джеремі Айронса, навіть у ролі дворецького Бетмена (настільки талановито він утілив образ Гумберта). Це складно читати не через те, що проникаєшся емпатією до героїв. Це складно читати, бо такої гидоти не очікуєш у списках всесвітньої класики, і така книга взагалі не має існувати під цим статусом. І звісно ж, разом із книжкою хотілося б (у ідеальному світі) назавжди викреслити із існування саму проблему, що у ній описана — але я розумію, наскільки це фантастично. І якщо комусь ця книжка допоможе вчасно побачити нездорові стосунки — нехай у цьому буде її місія. До речі, ми з Наталею випадково обрали одну й ту саму книгу для розгляду — чи не є це доказом того, що вона насправді складна?

Женя:

Відразу зазначу, що важкі книги не означають "погані", "нецікаві" або «ті, що дратують». Одна з найважчих книг у моєму житті виявилася однією з найцікавіших і найважливіших: це "Викрадення бика з Куальнге", середньовічна ірландська сага про крадіжку ритуального бика і спроби повернути його назад, про міжплемінну війну, що розгорілася через це, і подвиги героя Кухуліна. 
Чому вона виявилася складною? З тієї ж причини, через яку згодом стала для мене такою важливою: "Викрадення..." змусило мене дуже серйозно попрацювати головою та емоціями. Якщо читати його (як і будь-який міф) з погляду, скажімо так, нормальної людини, то абсолютно все здається безглуздим і незрозумілим: і мова заплутана, і затягнутості повно, та й сам сюжет... починати війну через те, що бика не поділили, серйозно? Перші сторінок десять "Викрадення..." саме так для мене і виглядало. Потім мені спало на думку, що якщо намагатися проаналізувати та витлумачити кожну фразу, до кінця я не дістануся ніколи, і треба просто відключити логіку та відпустити своє сприйняття. Допомогло! І сюжет став вимальовуватися, і мова виявилася дуже красивою і величною, і взагалі книга почала приносити задоволення. Це, правда, не означає, що вона полегшала, або що не довелося лазити в коментарі на кожній сторінці. Але мої труди принаймні стали окупатися. "Викрадення...", як і більшість міфів, знову-таки, після прочитання ще довго "перетравлюється" в голові і змушує над ним думати, так що це точно не легке читання на вечір. Однак його всі труднощі окупаються.

Анастасія:

Найскладніша в усіх сенсах книга для мене — "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Читала я її, звісно, в школі, вона була у нас на межі програми, майже факультативно. Обов'язковими були "Тигролови", художня проза, що вважається ніби як продовженням "Саду". А от "Сад" — документальна постфіксація перебування в Харківському відділенні НКВС. З елементами художньої обробки — але це стосується швидше сюжету, ніж деталей. Важкість читання полягала саме в цій потребі дешифрувати імена, місця й події. Катівня на Холодній Горі - де, яка? А де саме та, що на Раднаркомівській? Треба їхати дивитися.

Коли розумієш, що в особах співкамерників змальовано риси реальних людей, вчитуєшся в кожне слово. Саме цей роман спричинив мою пристрасть до харківського розстріляного відродження, будинку "Слово", тридцятим літературним рокам мого міста. Бо щоб розібратися, хто і що є в "Саду Гетсиманському", довелося прочитати багато інших матеріалів. Пронесла цю пристрасть з юності й дотепер.

Оля: 

Як я вже розповідала, досвід з читання складних книжок в мене чималий  Однак, як не дивно, книги, яка вразила найбільше, в університетській програмі не було, я знайшла її сама, пізніше. Це – «Сила та слава» Грема Гріна, важкий й сумний роман про католицького священника, який намагається виконувати свої обов’язки за часів гоніння на церкву.
Мексика, 1920-ті роки, постреволюційна розруха, повсякденні злидні, волога спека, малярія… Католицька церква опинилася під забороною, священників розстрілюють – або вимагають зрадити вірі. Посеред всього цього останній священник міг би виглядати героїчно, але Грін йде іншим шляхом і малює нам звичайну людину. Втомлену, зневірену, з надмірною пристрастю до алкоголю – падре-пияк, зі своїми гріхами… На противагу йому лейтенант, який намагається спіймати священника, сповнений гарних ідей про щасливе майбутнє своєї країни – він по-своєму прагне добра. Навіть якщо заради цього добра доведеться розстріляти кільканадцять невинних. Навіть якщо поки мешканці не довіряють новій владі та таємно продовжують хрестити дітей – ось ці-то діти вже точно виростуть без страху перед богом, без брехні, у новій, вільній та заможній країні. Так думає лейтенант, розшукуючи чергового священника і назначаючи за його голову нагороду. А про що ж думає священник? Здається, про щось дуже земне: звідки дістати вина, як би трохи відпочити… та чи болячим буде розстріл, якщо серед пастви знайдеться зрадник. А він обов’язково знайдеться. 
І ось в цьому сумному театрі дві людини – кожна зі своєю правдою – йдуть до не менш сумного фіналу, а читач спостерігає за торжеством болю, через яке ні-ні та засяє краса життя й надії. 
«Сила та слава» дуже добре написана – вона поетична, легко читається і залишає по собі присмак надії, незважаючи на складність піднятої теми. І справа тут не тільки в релігії – гадаю, що у людини, яка вперто робить те, що вважає вірним, незважаючи на власний страх, недосконалість та неприязний світ навкруги, усім нам є чому повчитися.

Олена Маслова:

«Благоволительки» Джонатана Літтела потрапили мені до рук десять років тому. Книжка виявилася складна не тому, що в ній вісімсот сторінок досить дрібним шрифтом. Як на мене — це найскладніша книжка з усіх, що я взялася читати і яку дочитала майже примусово. Раніше історичні книжки були в мене далеко не в топі, і чому я раптом купила на ринку цей масивний том похмурого вигляду — не відомо… М’який та лагідний початок спогадів власника фабрики мережив різко переходить в статистику та препарування війни від офіцера СС. І надалі цей шалений ритм тримає у напрузі до самого кінця. Головний герой книжки Макс Ауе — суцільне протиріччя, постать дуже жива і захоплююче мерзотна, тому читати ще складніше. Я ніби опинилася в голові людини, яка насправді перебувала в ті часи у тих місцях, і цей ефект неможливо проковтнути безболісно.

Щоб написати свій головний роман, Джонатан Літтел декілька років займався вивченням архівів, тому історичний фон (з 1941 по 1945 роки) відчутно опуклий. Але те, що Літтел на нього зверху додав, вже зовсім інше: пульсуюча суміш з ніби нарубаних шаблею шматків всесвітньої культури, табуйованої натуралістичності та яскравих визначень процесів: "Так ось що таке війна - потворна чарівна країна, місце ігор несамовитої дитини, яка заходячись від сміху, ламає свої іграшки і веселиться, викидаючи посуд із вікна?"

Наразі Джонатан Літтел часто буває в Україні, багато і відверто пише про Україну, щиро підтримуючи нас. Читаю його дописи (невловимо схожі за ритмом на роман) та чекаю вихід "Благоволительок" українською в гарному перекладі, бо перший варіант критикували за недбалість.

Чи можу комусь порадити цей роман? Ой, мабуть тільки тим, хто має сумніви у тому, що війна — це найгірший стан людського буття. А так радити не можу, бо книжка страшна, сумна й здирає шкуру з душі.

А яка найскладніша книжка була у вашому житті?

Радимо як слід замислитися над цим питанням, адже можливий цікавий сюрприз... 

З любов'ю, команда Орінго