З усіх літератур Європи ісландська – одна з найстаріших та найдивніших. Вона настільки ж дивна, як і земля, на якій вона народилася: острів, вкритий наполовину лавовими пустками, на другу половину – льодом, де не ростуть ліси, де озера гарячі, а пісок – чорний.

Кажемо «ісландська література», маємо на увазі «саги». Ми у себе, на Землі, звикли, що література може бути або вигадкою, що найчастіше, або документалистикою, якщо йдеться про літописи чи біографії. Але в Ісландії, філії Місяця, зовсім не так. Ісландські саги – це водночас і те, і інше.

Що взагалі таке сага? Саме це слово походить від ісландського дієслова segja «розповідати», тобто, по суті, це розповідь. Такі «розповіді» можуть бути про будь-що: про стародавніх королів і героїв, про богів, про падіння Трої та походи Олександра Великого (так, такі саги теж є); про норвезьких конунгів – для ісландців, які жили без королів, такі історії були екзотикою; зрештою, про самих ісландців, їхні суперечки, сварки, війни та любовні історії. У сагах на будь-яку тему легко натрапити як на конкретні імена реальних людей і реальних місць, так і на згадки про магію, перевертнів, привидів і спадкові проклятя. 

А тепер найцікавіше: саги для середньовічних ісландців за замовчуванням були правдою. Це був не художній вимисел, а історії про реальних людей і реальні події. Ба більше, саги, засновані на міфах, зі згадкою богів, драконів і дварфів, називали «брехливими сагами», їх сприймали як розважальну літературу – на відміну від саг про королів і навіть Олександра Великого. Зачекайте, а що ж тоді для ісландців узагалі «правда»? А це дуже гарне запитання, актуальне, між іншим, і для сучасної Ісландії. 

На фото: підвіс "Зоряні ведмеді"

Погляньмо, наприклад, на «Сагу про Греттіра». Греттір, головний герой – цілком реальна історична особа. З юності він вирізнявся величезною силою, буйним характером, однак при цьому принциповістю і почуттям справедливості (і, до речі, любов'ю до поезії). На жаль, це йому не допомогло: його помилково звинуватили у вбивстві і засудили до вигнання. Більша частина саги оповідає про те, як він мандрує Ісландією і ховається від переслідувачів.

Цікаве при цьому пояснення того, як Греттір дійшов до такого життя. Сага стверджує, що помилкове звинувачення і вигнання – це наслідки прокляття драугра (живого мерця). Якось раз Греттіру не пощастило вступити в сутичку з драугром; Греттір переміг, проте драугр встиг накласти на нього прокляття. Сюжет фантастичний, звісно, ось тільки опис прокляття вельми нагадує реальні симптоми ПТСР: Греттір починає боятися темряви, втрачає сили і страждає від нічних жахів. А на додаток ще й втрачає удачу, через що його подальше життя і руйнується. Ось так за фантастичним обрамленням у сагах ховаються реальні речі. 

Проте залишається питання: чи справді ісландці вірили в драугрів, привидів і чаклунство? Якщо з одного боку в сагах абсолютна фантастика, а з іншого – прискіпливий реалізм, то де ж правда? Важке питання. Можна припустити, що правда для ісландців – не тільки те, що є, а й те, що може бути, поки не доведено протилежне. Драконів ніхто не зустрічав – отже, саги про драконів «брехливі». А драугрів? Усяке може бути...

В Ісландії донині вважають правдою існування «хульдафолке», «прихованого народу», місцевих ельфів; для них залишають їжу, на «ельфійських» землях не будують будинки і навіть траси прокладають осторонь від них. Ні, це не забобони, просто всяке може бути.

Від специфічної правди саг до магічного реалізму – півкроку. Не дивно, що й донині ісландська література ходить мерехтливою межею між документальністю та міфом. І якщо ви хочете заступити за цю межу, видавництво «Видавництво» якраз випустило серію книжок сучасних ісландських авторів. Дві з них я мала нагоду прочитати, отож зараз поділюся враженнями.

 Сйон, «Дитя землі»

«Блакитні песці такі схожі на камені, що це просто дивовижно. Коли вони лежать тут узимку, годі й сподіватися відрізнити їх від власне каміння, – авжеж, це значно складніше, ніж помітити білого песця, який зазвичай відкидає тінь або жовтіє на тлі снігу.

Блакитний песець нерухомо лежить серед каміння й дозволяє хурделиці намести над ним кучугуру з навітряного боку. Він виставив зад під вітер, згорнувся клубочком і сховав ніс під стегно; повіки зімкнені так щільно, що зіниць майже не видно. І так він уважно спостерігає за чоловіком, котрий не ворухнувся відтоді, як спинився під сніговим заломом, тут, на схилі Асхейму, — вже майже вісімнадцять годин тому. Його так замело снігом, що нині він скидається не на що інше, як на хату з проламаним дахом.

Звір не повинен втрачати пильності, аби не забути, що цей чоловік – мисливець».

Так розпочинається заплутана, подекуди страшна й дуже поетична оповідь про протистояння людини й звіра на краю світу. Далі – тільки сніги, біла порожнеча, що ніколи не бачила ні крихти тепла; але й тут, серед вічних снігів, можна жити, піддаватися спокусам, кохати й сходитися у затяті боротьбі.

«Дитя землі» недарма виграла найбільшу літературну нагороду Північної Європи – це майстерна гра з полотном старовинних саг, вміле перенесення їхньої атмосфери у сучасні реалії, від якого обидві сторони тільки покращуються. Читач зустрічатиметься зі кеннінгами, як-то, наприклад «сестри полярного сяйва» – зірки, притаманними виключно поезії скальдів, а не прозовому тексту. І це краще за все підкаже: ми в Ісландії, в країні старих богів й живих вулканів, де може трапитися будь-що. Тож варто бути обережними, пробираючись все далі за ледь помітними слідами песця на снігу. Від себе пораджу не виносити одразу судження про героїв: стосовно кожного з них ви ще зміните думку по мірі того, як події розвиватимуться.

Окрема насолода – саме видання. З першого ж розвороту книжки розпочинається створена за допомогою фарб хуртовина; синьо-біла заметіль веде нас все далі й далі по сюжету, створюючи ефект повної присутності. А суворі й водночас виразні, як ісландська зима, ілюстрації можна роздивлятися дуже довго (до речі, спробуйте знайти на них ту саму блакитну лисичку). Та й для фотографування прикрас Орінго з зимовим настроєм кращого тла годі й шукати.

 Ґудрун Єва Мінервудоттір, «Коханий. Техас»

П’ять жінок, п’ять кардинально різних досвідів, мрій, страхів та світів. Об’єднує їх тільки місце, у якому розвиваються події – Ісландія, та певне неявне відчуття, що у їхньому житті чогось бракує. Як на це реагувати, віршуватиме кожна героїня окремо. І, гарантую, спостерігати за цим буде дуже цікаво.

Ґудрун Єва Мінервудоттір, авторка дев’яти романів та двох збірок оповідань, отримала Ісландську літературну премію саме за «Коханий. Техас». Над кожним з оповідань у збірці можна мріяти чи розмірковувати; а якщо якесь не відгукнеться – наступне гарантовано не нагадуватиме попереднє. У чомусь це оптимальний варіант для того, щоб відкрити для себе сучасну ісландську прозу: відсилок до саг тут не буде, але зіткнення з іншою культурою – авжеж.

І, звісно ж, ілюстрації тут теж на висоті, трохи сумні, але напрочуд співзвучні з загальною тональністю оповідань.

Цікавий факт: ісландська мова настільки мало змінилося з часом, що ісландці досі можуть читати саги в оригіналі. Пронесене крізь віки слово впало на благодатний літературний ґрунт. Тож, якщо досі ви не мали нагоди відкрити для себе сучасних ісландських письменників, це може стати дуже цікавим досвідом!

Ольга Орінго