Не спокушайте мене духмяними персиками, що визрівали під лагідним сонцем в садах Джанкоя. Не зваблюйте ароматним ялтинським інжиром та гронами винограду, що наливалися соком на плантаціях під Туаком. Але пригостіть мене чібереком і я забуду про все на світі!

Так склалось, що до фруктів і ягід я байдужа. Наситившись сповна на початку літа полуницею та черешнею, я потім спокійно проходжу повз найсолодші сезонні фрукти. Навіть гостинні заклики торговців на кримських ринках не могли переконати мене скуштувати місцевий врожай. Проте всю свою любов до автентичної кухні Криму я змогла умістити у палку симпатію до двох страв — чібереків і янтихів та лагману.

До речі, в тексті нема ніякої помилки. Більш звична для нашого слуху назва «чебурек» виявилась хибною. Це власники російськомовних щелеп перечіпались через кілька  пом’якшених голосних, що йшли підряд, і змінили назву кримськотатарської страви. Нам з вами ніщо не заважає дотримуватись правильної вимови, називаючи золотисті тонкі пироги чібереками або ж чибиреками.

До речі я останнім часом надаю перевагу янтихам (джантикам чи янтикам — вимова міняється залежно від регіону, з якого походить повар, що частуватиме вас цією стравою). Інгредієнти ті самі, що і в чібереках, лише спосіб термічної обробки інший — ну сухій, розпеченій приблизно до 200 градусів пательні. Потім можна залишити янтих вичахати просто на блюді, а можна змастити шматочком вершкового масла. Якщо ж полюбляєте ніжне тісто, краще скласти готові янтихи ще гарячими один на одного та накрити зверху мисочкою. І за кілька хвилин страва богів готова!

В тому, що моє серденько безповоротно належить саме чіберекам в усіх їхніх формах і смаках, я впевнилась більш як 10 років тому під час походу кримськими горами. Не кинути важкий рюкзак на початку маршруту й стійко винести труднощі переходів мені тоді допомогали думки про довгоочікувану нагороду в кінці — вечір у прибережному кафе та порція гарячих чібереків. Просто впродовж 7 днів сходжень й спусків гірськими тропками мій організм, що перебував на 9 тижні вагітності, перманентно знаходився у стані голоду.  Не зважаючи на 3-разове харчування і смаколики в перервах між прийомами їжі, він потребував соковитого м’яса в ніжних обіймах тоненького, хрусткого, з пухирцями тіста. Та історія  має щасливий кінець — я сповна насолодилась смаком смажених чібереків, а в родині з’явилась сімейна легенда, як ідеально розрахований чоловіком до останньої калорії раціон розбився об реальність, не витримавши випробування вагітністю одного з членів групи. Не можу сказати, де саме в Криму найсмачніші чібереки та янтихи, куштували їх усюди і завжди залишались задоволені. Головне  — пригощатись саме у місцевих, у татар.

А от любов до лагману має певну геолокацію. Особливо ласо він смакував мені в гостях у кримського татарина, що мешкав з родиною у самого підніжжя Мангуп-Кале, якраз на початку туристичної стежки, що веде нагору.  Ці чемні, благородні люди стали для мене прикладом татарської гостинності та привітності. Це коли ти переступаєш поріг будинку ще незнайомої людини і вже почуваєшся як удома. Якщо майстерність приготування чібереків я опанувала і тепер готую їх для домашніх сама, то з лагманом все складніше. Кількість інгредієнтів та тривалість приготування мене поки що лякають, тож повторити цей шедевр я досі не наважилась. Але мрію, що одного разу повернусь до привітної оселі і її господаря і знову відчую той смак.

А ще одна причина, чому я вірю, що мандрівка українським Кримом обов’язково відбудеться знову, це кава. Так, звичайна кава. Хоча стривайте, у татар не буває нічого звичайного, тож і кава, приготовлена за кримською технологією, впевнена, буде особливою. Я, на жаль, жодного разу не скуштувала цей напій у виконанні місцевих жителів, але знаю, що культура кавопиття у кримських татар по істині цікава. Каву тут люблять і смакують нею кілька разів на день. Якщо кримці запросили вас на обід чи вечерю, то першою на стіл подадуть саме каву. Правильно зварений напій має пінку, яку спочатку розкладають по всіх горнятках, а потім доливають каву. Цукор подають окремо у вигляді шматочків, якими можну похрустіти вприкуску. Татари вважають, що кава має бути у кожному домі, навіть у найскрутніші дні.  А через те, що на долю корінного народу Криму  випало чимало випробувань, виникла ще одна традиція, пов’язана з кавою. Щоб не обтяжувати гостинних хазяїв та бути чемними, татари ходять у гості зі своєю кавою.

Гадаю, що ми можемо сміливо продовжити цю навкологастрономічну бесіду, адже попереду вихідні, коли можна почаклувати на кухні та заспокоїти збуджений апетит. Тож діліться в коментарях своїми відкриттями у кримськотатарській кухні й секретами приготування улюблених страв.

* в статті використані фото страв з меню ресторанів "Хаджибей" та "Софра"

Наталія Орінго