Нарис для тих, хто хоч раз замислювався, чому наш педагогічний університет носить імʼя не педагога, а філософа. Чи й правда про учителя судять по учнях?
Справа в тому, що педагогом Григорій Сковорода також був. Насправді, уникнути вчителювання для освіченої людини тих часів було майже неможливо. Бути наставником і викладачем для нащадка шанованого роду — почесно, це ще з часів Аристотеля й Олександра відомо. А що ж за рід? Старшинський, і веде історію від Івана Томорки, що підпорядковувався Якимові Сомку та Петрові Дорошенку. Уже побачили знайомі прізвища? А тепер загинайте пальці, їх буде ще доста! Одразу представимо вам учня Сковороди — хлопець Василь Томара. А далі, як гарбуз по городу, пройдемося по його далеким і близьким родичам. Батько Стефан Томара — бунчуковий товариш з Переяславщини. Мати — Ганна Кочубей, праонука гетьмана Данила Апостола. Тітка Феодосія у першому шлюбі — за пасинком Івана Мазепи…
На фото: підвіс "Світла молитва за Харків"
Студенти Академії, що не могли постійно знаходити кошти для навчання, могли взяти щось на кшталт сучасного академу чи саббатикалу: на невизначений термін зробити перерву, підзаробити і повернутися до навчання. Власне, вчителювання було типовим підробітком для них. Угоду з Томарою Григорій уклав у 1753-му, на один рік, і якщо вірити біографам, виховував хлопця за власною методикою. Не надто обтяжував його одразу наукою, а поступово виявив і почав розвивати власні нахили Василя. За що Василь привʼязався до свого вчителя щиро і глибоко. Але якось трапилася прикра суперечка: розбещений восьмирічний хлопець неналежним чином відгукнувся про філософські студії, які йому викладалися, а Григорій спересердя відказав, що панич мислить «як свиная голова». Хтозна, може, якби про це доповіли пану Томарі, а не пані Ганні, то все вирішилося б інакше, але пані схотіла від чоловіка «мщенія за такову дерзость» — і Стефан із Григорієм розпрощався. На прощання, щоправда, вибачився і за сина, і за дружину.
За пару років, у 1756-му, Сковорода, вже дещо помандрувавши, повернувся до Переяслава, і тоді Стефан Томара знову запросив його в Коврай, любʼязно припрошуючи стати гостем і, авжеж, гувернером. Так почався трирічний коврайський період — кажуть, саме на Кравцевій горі в селі Коврай на теперішній Золотонощині починався «Сад божествених пісень». Тут остаточно закріпилися його педагогічні принципи та філософські погляди. До обійстя Томари зазирали й інші сільські діти й молодь. А пізніше навколо Сковороди, що співав у придворній капелі в Петербурзі, утворився сільський хор, що особливо був популярний на Святки. Якщо заходили лірники чи бандуристи, то також зупинялися у Томари.
Борис Вакс, Григорій Сковорода в Ковраї, 1970
Дехто з біографів вважає це ледь не трагедією. Леонід Махновець пише про це так: «Страшна втрата часу і життя, бо він міг би сіяти розум і знання цілій когорті молоді усіх станів, а не навчати одного панського синка». Сам Сковорода так не вважав. Хлопця він любив, свинячою головою назвав усього раз, а от принципи і знання йому передавав сумлінно. «Першим ти пагонцем, хлопче, на світ от батьків народився, першим чеснотою скрізь, перший і славою будь», — пише йому Григорій латиною у вірші на 12-річчя. А у 13 років батько подав від імені сина прохання про закордонний паспорт, для мандрівки у Замойську академію та Віденський університет. Здається, що чи то прохання не задовольнили, чи щось Василю завадило довчитися, бо у книгах ані академії, ані університету його прізвища немає серед випускників. Що ж, його і в Ковраї непогано освічували!
Уже після двадцяти Василь Томара взяв участь у закордонних дипломатичних поїздках з Орловими до Австрії та Італії. Виконував навіть шпигунські міссії з венеційцями. Саме звідти він привіз наречену, доньку тосканського аристократа. Далі на нього чекала військова карʼєра. Він служив полковником при Григорії Потьомкіні, а під час російсько-турецької війни 1787–1789 років командував флотилією у Середземному морі. Чули, що поручик Наполеон Бонапарт замолоду подавав прохання про службу в армії Російській імперії і дістав відмову? Прохання подавалося якраз на імʼя Василя Томари, і відмову надавав також він.
Генерал-майор, сенатор, таємний радник, радник при посольстві в Іспанії, посол у Константинополі… Де б Василь Томара не служив, він підтримував звʼязки з учителем. Запрошував його у спільну мандрівку в Грузію та Черкесію, але дістав відмови: з Харкова Сковорода пише йому, що «чим віддаленіше від друга, тим ближче серцем», «єдність ані в тілесній подібності, ані в тій таки статті, ані в спільному даху, ні в кількості літ чи в ровесництві, ні в земляцтві, ні в одноземстві, ні в небесах, ні на землі, але у зв’язаних союзом Христової філософії серцях».
На фото: каблучка "Нерівна рівність"
З листування схоже, що Василь не раз просив його оселитися разом як порадника і старшого, мудрішого чоловіка. Адже його карʼєра і життя, вочевидь, не були взірцевими: «Вспомнишь ты, почтенный друг мой, твоего Василія, по наружности может быть и не несчастного, но внутренно боліє иміющаго нужду в совєті, нежели когда был с тобою. О если бы внушил тебі Господь пожить со мною»; «Если бы ты меня один раз выслушал, узнал, то б не порадовался своим воспитанником. Не пожалей еще один раз в жизни уділить частицу твого времени и покоя старому ученику твоему».
Тим не менше, сучасники Василя суголосно згадували про нього як про людину високих чеснот, освічену та моральну. Більше того, саме через Томару, з листів Сковороди, петербурзький гурток поетів-вихідців з України дізнавався про твори поета. Таким чином і зʼявився переспів вірша Сковороди «Ой ти птичко жовтобока» сином миргородського полковника Василем Капністом («Милый чижик желтобокий»).
Вийшло, що бунчуковий товариш, прохаючи київського митрополита всього лише «прислать инспектора наилучшего для избалованного матерью сына», а потім переступивши гордість і вибачившись, зробив для сина набагато більше, аніж просто дав йому освіту… Ось вам і «свиная голова», пане Стефане... Напевно, Томари — ледь не єдині, кому вдалося хоча б на трошки спіймати мандрівного філософа. І на краще.
Анастасія Орінго
