Якби треба було порадити комусь з іноземців складний роман для вивчення душі та прагень української людини, я б сміливо порадила незрівнянні «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Та й не лише іноземцям… Я б його ризикнула порадити навіть українцям!

 Уперше «Записки…» прочитала випадково — у грудні 2010 року знайомі продавці силоміць впхнули гучну новинку на книжковому ринку в руки, як добавку до чергової порції детективів. Обіцяли, що мені точно зайде як вода в суху землю.

До речі, й досі сумую за тими бородатими дядьками, які так влучно підбирали мені книжки так, що ледве дотягувала торби з книжками до автівки… 

І дійсно — проковтнула я її за вечір, але от щодо «води в суху землю» — не так сталося, як гадалося.

Так склалося, що я хронічна революціонерка та легкозаймиста борчиня за справедливість, тому одночасно відчувала велику втіху, що така відома людина аналогічно чує пульс України, та великий неспокій через загальну сумну картину, яку з висоти свого таланту і життєвого досвіду Ліна Василівна намалювала без жалю та компромісів. 

Мені не бажалося цієї картини й усього, що за її межами продовжила уява. Тоді в мене усе було чудово, життя було щасливе й яскраве, сповнене надій та кохання, бізнес зростав попри усі намагання владних яничарів, а тут в очі лізуть то чорні лебеді Талеба, то розгублений самашедший Костенко… 

 Так сильно не бажалося замислюватися, що ту книгу я запхнула куди подалі на декілька років і повернулася до неї знову лише наприкінці 2013 року, коли вже почався Євромайдан.

Читала знову так, ніби ніколи раніше її в руках не тримала. Відчуття дуже відрізнялися від першого занурення — вона йшла складніше, читала я мабуть десь тиждень, та після прочитання відчула голос майбутніх змін і почала переглядати стратегію на наступний рік. 

 І ось наприкінці 2023 року відбулося третє пришестя геніального та проникливого роману — спочатку на якійсь цитаті він просто згадався, а потім почав муляти так, що відчула потребу погортати. Паперову книгу не знайшла, придбала електронну і почала читати. Почала, звісно, з острахом, бо багато чого стало ще гірше, аніж раніше — описувані у книзі часи з початку тисячоліття і до Помаранчевої революції тепер видаються тихою гаванню, щасливим дитинством, попри безжальне авторське препарування та лаконічну хроніку подій. 

От тільки уявіть: знаючи усе, що було далі після 2005 року, в мене жодного разу не виникло враження, що я читаю щось неактуальне. Та воно й не дивно — досі пересмикує, коли бачу Кучму, який прогулюється десь Ніццою, а не сидить у в’язниці за усе скоєне. Є події, які не вицвітають з часом, а лишаються назавжди плямами на сторінках історії. 

"Непокаране зло реґенерує себе"

Пригадується грудень 2000 року, коли здавалося, що так бути не може, і треба прокидатися терміново. Ось такий він у «Записках»:

«…Фраґменти решток «таращанського тіла» відправлені на експертизу в Росію. Вже навіть не тіла, а його решток! А також генетичний матеріал матері. Тобто з цієї жінки знову пили кров.

Американський посол сказав, що «від результатів розслідування цієї справи залежить майбутнє України». А наш нетиповий Прем'єр міністр казав, що від енергетики. То від чого ж воно не залежить, майбутнє України?!

І взагалі — світу. Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза. Синоптики від політики прогнозують всілякі потрясіння й теракти. Вчені — парниковий ефект, дефіцит води, техногенні й природні катастрофи. Папа Римський у своєму посланні «Urbi et orbi» застерігає, що наступне століття може піти під знаком культури смерті.

Закономірно. Коли починається смерть культури, настає культура смерті…»

От для того, щоб в нас створилася нова культура життя, мабуть таки треба читати складні й потужні українські книжки, треба перевіряти свої давні погляди на відповідність собі ж самій, тільки сьогодні. 

І ще одна цитата, про українські вибори 2004 року:

«…У ніч під самісінькі вибори хтось здогадався по телебаченню показати фільм «Убити дракона». Я його й раніше бачив, гарний фільм, але ж тепер особливо на часі. «Якщо я програю цей бій з Драконом, — каже там Ланселот, — все це ще на 300 років». А ще він каже: «Мовчи, Звіроящур! Я тебе не боюсь!» Але ж проблема не лише в тому, щоб не боятися Дракона, проблема в тому, що боїться сам Дракон, через те він смертельно небезпечний.

До Києва стягують війська спецпризначення.

Курсанти на танковому полігоні відпрацьовують свою майстерність.

Містом їздять вантажівки з піском без номерних знаків.

— Як ти думаєш, для чого? — питає дружина. — Перекрити дорогу в разі чого, чи щоб піском присипати кров?

Йшли на вибори, як на останній бій з Драконом. Увечері прикипіли до телевізорів. Хвилювалися, переживали, хоча вже перші екзитполи були обнадійливі — Дракон зазнавав поразки. Під ранок дружина заснула в кріслі, я вкрив її пледом.

А далі почалась хитавиця, як на старому океанському кораблі. Людей кидало з одного борту на другий, котилися бочки, гриміла порожня тара, корабель трясло й перехняблювало, наче в ньому тисяча пробоїн, і крізь кожну фонтанує брехня.

Затанцювали цифри. Розрив за добу скоротився до одного відсотка. Пірати брали нас на абордаж.

Студентська хвиля вдарила об парламент.

На Подолі біля пам'ятника Сковороди з'явилися перші намети.

Світ його ловив і вже аж тепер, кам'яного, спіймав…»

Дивовижний вимір особистої хроніки, який не відвориш потім з документів. Ліна Костенко писала цей роман майже десять років, отже не лише писала, а й жила в ньому. І разом з нею у ньому жили ми, звичайні українські самашедші.

Додам «Записки українського самашедшого» до Таємної кімнати і дуже раджу звернути увагу, якщо не читали або читали давно. Можна з книжкою дискутувати, не погоджуватися, бо вона жива. 

І ще важливий момент: ці книжки вже з тридцять четвертого видання. Тридцять чотири видання за тринадцять років! Сотні тисяч книжок розмовляють з тими, хто їх відкриває. Сотні тисяч примірників роману нагадають українцям, за що вони б’ються...

О.М.