Епоха німого кінематографа була яскравою, але короткою. Тільки два покоління талановитих акторів встигли стати зірками цього жанру. Вони не тільки зійшли на Олімп слави, а й дуже швидко потрапили до забуття, разом із самим мовчазним кінематографом.
Та його наступникові, звуковому кіно, не вдалося повністю розчинити німі постановки в історії мистецтва. З року в рік на екрани потрапляють німі картини, як відлуння старих часів. Чому ж вони не стають мейнстримом? Сьогодні з суто технічної точки зору німого кінематографа не існує. Але мувімейкери, які прагнуть виразного концепту, вигадують різні способи використання забутої німоти на екрані.
По-перше, сучасне німе кіно не є точною копією творів минулого. Головною завадою на шляху до оригіналу стають високотехнологічні інструменти, за допомогою яких кінокоманди знімають свої стрічки. Ну не здатна сучасна камера зробити картинку в стилі 1920-х, з її блиманням, цяточками й т.н. Звісно постобробка робить і не такі дива, але відрізнити штучну стилізацію від оригінала не так і важко. Та все ж подібні стрічки виглядають цікаво і дарують свою частину яскравих почуттів після перегляду. Як, наприклад, картина Ендрю Лімана «Поклик Ктулху» 2005 року. Хоча в розпорядженні режисера було надсучасне знімальне обладнання, в постановці спецефектів він користувався надбаннями своїх колег із 20 сторіччя. Після цього картина була спеціально зістарена для отримання ефекту подряпаної, рваної плівки. Цей трюк не тільки переносить глядача на сто років назад, а й підіграє атмосфері жаху, що ніби виринув з глибини сторіч. Вийшла культова картина для поціновувачів творчості Говарда Філіпса Лавкрафта, що повністю передає епоху, в якій жив та творив митець, хоча фантазія уводила його і в більш віддалені 18 та 19 сторіччя.
Зовсім інше візуальне сприйняття картини «Артист», яку зняв у 2011 році Мішель Хазанавичус. Перед нами чудова картинка з ідеальним відтворенням монохромного сюжету. Про таку якість в першій половині 20 сторіччя можна було тільки мріяти. Щоб підтримати німий характер стрічки, режисер переніс події у часи Чарлі Чапліна, відомої зірки німого кінематографа. Перед глядачем розвиваються бурхливі події згасання чарівної епохи німого кінематографа, а в кінці тишу порушує мелодія, що окреслює межу між двома періодами – дозвуковим та звуковим.
Картина «Артист» стала справжнім тріумфатором на премії нагородження «Оскара»-2011 та привернула увагу глядачів до жанру. Хоча критики й наголошували на тому, що традиційна форма німого кіно в «Артисті» не прослідковується.
На мій погляд, лише тільки відсутність звукового супроводу не робить сучасне німе кіно повним аналогом первісного. Бо в тому німому кінематографі дуже цінувалася візуальна виразність кадру, що виражалася у міміці акторів. В німому кіно всі рухи були гіперболізовані, емоції перебільшені — все для того, щоб донести глядачеві суть. Сучасність з її різномаїттям засобів передачі інформації зробила невербальне спілкування за допомогою міміки не найпотрібнішім. Ми не тільки розучились фарбувати свої вислови у яскраві відтінки емоціональності, а й поступово позбавляємось здатності зчитувати їх в оточенні. Тож експресивна гра акторів німого кіно минулого зараз здається якоюсь штучною. Ми потроху забули, що це був чи не єдиний спосіб донести до глядача історію персонажа. Ця імпульсна грань кіномистецтва свого часу була доведена талановитими акторами до вершини майстерності. Щоб сьогодні надати акторській грі такої піковості, потрібно чимало зусиль і неабиякі здібності. Та чи відгукнеться глядач на ці старання?
Мені здається саме тому режисери якщо і вдаються до обеззвучування, то намагаються вплести це у канву сюжету, буквально побудувати історію на німоті. Приблизно в такому напрямку рухався Люк Бессон, знімаючи в 1983 році чорно-білу постапокаліптичну картину «Остання битва». Там доволі багато різноманітних звуків та музики, але самі герої мовчать. Місцями трапляються динамічні моменти, та загалом картину супроводжує песимістичне відчуття краху. Можливо тому в неї не так багато поціновувачів.
Своєрідний варіант кінематографічної німоти вигадав і реалізував український режисер Мирослав Слабошпицький, який зняв кіно про глухонімих цілком мовою жестів. «Плем'я» змусило глядачів, не володіючих мовою жестів, жадібно вдиратися очами у картинку, аби не пропустити жодного нюансу та зрозуміти німі діалоги.
З багатьох причин німе кіно зараз виходить вкрай рідко. Йому складно вписатись у сучасні реалії, бо практично все німе кіно ХХІ століття живе у ХХ столітті. В той час як первісний німий кінематограф – це чиста емоція: мова, що все більше стає зрозумілою лише тім, хто здатний відчувати. Чи подобаються вам спроби сучасних режисерів насолодитись тишою в кадрі?
Наталія Орінго
