Колись у минулому, коли погляди мої ще були вузькими, а думки — різкими, я нахабно вважала, що належати до великого міста є привілеєм. І чим більше місто, тим краще. Але з плином часу кругозір, на щастя, змінюється і світ дає змогу побачити справжню красу. 

Місто Кропивницький — не самий великий обласний центр, але самий центровий. І у центрі цього центрового міста розташований розкішний будинок-палац, який будували для великої родини купця Барського. Відомостей про Абрама Давидовича Барського дуже мало у відкритих джерелах, і вони якісь усі дуже різні, тому повну біографію переказати поки що не зможу і портрет не покажу. 

Є деякі дані, що він був порядною та заможною людиною, займався благодійністю, фінансував у тодішньому Єлисаветграді будівництво першої телефонної станції (1905 рік). Також знайшла історію загибелі Барського: у 1907 році його застрелили місцеві рекетири-анархісти на порозі синагоги, коли він виходив з дружиною. Син його нібито після цього покинув місто, а жінка і дев’ять дочок лишилися. Дослідження свої про пана Барського обов’язково продовжу і згодом розповім усе, що про нього дізнаюся, бо дивно не знати більше про долю такої цікавої людини. Капітали поважний купець Барський заробляв не лише на млинах та борошні, а й на ґудзиках (мав власну фабрику), тому напевне дуже добре розумівся на важливості гарних деталей. Він винайняв у 1895 році для проектування майбутнього палацу молодого архітектора Олександра Лишневського і не помилився — будівля вийшла вражаючою! 

До речі, Олександр Лишневський був не просто чудовим архітектором, а ще й співавтором нового плану міста, тому й не дивно, що його улюблений стиль ар-нуво став панівним під час розквіту будівництва на початку ХХ сторіччя. 

Будинок Барського — справжнє раннє ар-нуво (модерн) з елементами неокласицизму. Гармонійна споруда з надзвичайно гарними та впізнаваними формами зрештою стала справжньою окрасою міста. Будинок вражає своїм розкішним оздобленням: маскарони «День та Ніч», чарівні істоти з усього світу й українські квіти. Вдивлятися в переплетіння казкових візерунків можна годинами і весь час знаходити щось нове. Та чарівний він не тільки ззовні, а й всередині: у вишуканих інтер’єрах зчитуються також барокові та ренесансові мотиви, і кожна кімната не схожа на попередню. 

Ось тут прочитала цікаве дослідження місцевих краєзнавців про «квартал Барського», про наслідки його вбивства для громади та про таємницю скарбів. І ще знайшла захопливу книжку Володимира Поліщука та Юрія Тютюшкіна «Коли будинки мали власні імена», де є і про будинок Барського. Дуже раджу зазирнути, щоб краще зрозуміти сутність цього місця. 

І знову повертаємося до споруди, якій згодом судилося стати найгарнішим і загадковим вмістилищем для неабиякого краєзнавчого музею. Що відбувалося у будинку до цього, відновити складно, але мабуть скарби шукали в стінах не дарма. У 1918 році місцева газета повідомляла, що Єлизавета (Лея) Ізраїлівна Барська, яка проживала у власному будинку, заявила в міліцію, що у неї «під час єлисаветградських боїв» украли діаманти та різні речі на двісті тисяч рублів. Можливо, після цього вдова Абрама Барського покинула з доньками місто, щоб врятуватися від червоної навали. 

У 1929 році до будинку Барського переїхав краєзнавчий музей і почалася нова сторінка життя таємничого місця. Видатну історію одного з найповніших та давніших музеїв можна дізнатися на сайті самого музею, нема сенсу переказувати, тому гортаємо з вами сторінки аж до років Незалежності та зупиняємося у 1994 році, коли до стін особняка потрапляє колекція Олександра Борисовича Ільїна, нібито простого кіровоградського електрика. 

От мало нам з вами було у Кропивницькому таємниць, друзі. І тепер ми підійшли до справжнього сучасного детектива… чи може то була фантастика у дусі «Доктора Хто»? 

У невеличкій хатинці на околиці тихого міста жила людина-таємниця, що зібрала неймовірні скарби, справжню ціну яким так і не склали. Якби не його раптова смерть у 1993 році та подальший сумний збіг обставин, то ми б могли й не дізнатися, що ця хатинка у собі приховувала. 

Існування колекції старожитностей Ільїна та частина предметів з неї в музеї — це єдиний чіткий факт, який є відправною точкою переплетення безлічі ліній долі. А от далі починається щось неймовірне містичне, ще заплутаніше, ніж історія Барських. Біографія Олександра Ільїна має безліч чорних дір, що взагалі не властиво радянській людині: дворянське походження, родинні коштовності та ремесло реставратора, вільні переміщення під час Другої світової війни та кримінальна справа, повоєнне буття у Києво-Печерській Лаврі та робота електриком, тихе життя у Кіровограді, любов до пельменів та унікальна нескінченна колекція книжок, ікон й інших витворів мистецтва, вартістю в багато мільйонів чи навіть мільярдів доларів. 

Ось лише одне з досліджень долі Ільїна та його колекції, щоб приблизно розуміти нетиповість подій його життя. Подивіться також це коротеньке відео, єдине, де ми бачимо справжнього Олександра Ільїна. Не божевільного дракона на скарбах, не електрика у кирзових чоботях, а загадкового шляхетного пана, який добре усе усвідомлює і контролює. До речі, по мотивам подій у 2012 році зняли російсько-український серіал «Синдром Дракона», і там з самого початку феесбешники, гебешники та багато вигадок, припущень і просто брехні.  

Помер Олександр Борисович, не залишивши заповіту, тому його племінники, що жили разом з ними багато років, не успадкували майже нічого, крім старої хатини. А колекція, яку правоохоронці у мішках вивозили з будинка вантажівками, частково потрапила до краєзнавчого музею та бібліотеки, де її привели до тями і описали, а частково нібито зникла, щоб сховатися у інших колекціях. Щільний туман таємниці й понині починає світитися конспірологічними теоріями, та навіть вони такі заплутані, що ладу їм не даси… 

Тому можу сміливо висунути і свою фантастичну теорію: саме старовинні книжки та рідкісні церковні речі привели колись Олександра Ільїна до цього дивного міста, існуючого поза часом, щоб сховатися у маленькому будиночку від гамірного світу, у якому палять книжки та стріляють в ікони. І утрималися там навіть після смерті свого охоронця.

Вціліли, не зважаючи на безліч небезпек у вигляді бруду, плісняви, вогню та жадібних рук. Тепер у Кропивницькому сховані скарби почали працювати на ниві культури, розкрилися для людей, їм затишно у стінах музею та бібліотеки, де за ними доглядають і про них розповідають — зазирніть тільки до Кунсткамери Ільїна! 

Отже, доля таємних скарбів склалася якнайкраще, і Україні теж пощастило. 

Чому каблучка «Кропивницький. Краєзнавчий музей» стала номером дев’ять у колекції "Чарівних міст України"? Саме про нього мене майже ніколи не питали, хоча інші міста озвучували навіть досить емоційно… Але поєднання краси, багатошарової загадковості та деяких особистих обставин протягнуло цю каблучку скрізь чергу міст, які весь час перед очима у стрічці новин. 

Окрім казкового будинку обласного краєзнавчого музею на каблучці є ще скіфські скульптури (у Кропивницькому навіть скіфські баби не баби, а майже усі – чоловіки), про ці пам’ятки давнини треба розповісти окремо. З правого боку додала дві театральні маски, як місточок до майбутньої розповіді про династію Кропивницьких, щоб пояснити сучасне ім’я міста, але то теж вже буде інша цікава історія. 

Казкове місто Кропивницький — місто безлічі таємниць та багатьох імен. Місто, про яке нібито знають усі, але достеменно не знає майже ніхто. Місто, яке вміє маскуватися під невеличке та нічим не вражаюче, коли насправді воно особливе й потужне. Місто — портал до безлічі інших вимірів. Місто — надійний осередок історії, прихисток сучасного та майданчик для побудови майбутнього. 

Хай щастить Кропивницькому в усьому, щоб ми з вами змогли роздивитися неймовірний потенціал і різнобічність невеликих міст та хоча б на крок наблизитися до таємниць буття. 

Чудові, розумні, надійні та загадкові люди виростають у прекрасному місті, яке тепер звуть Кропивницький. І мені дуже пощастило, бо один з них — мій чоловік. 

З любов’ю, Олена Маслова