За весь тиждень складних книжок ви певно помітили, що досить часто думки різних людей про складність тієї чи іншої книжки збігаються. А іноді зовсім не збігаються: комусь «Гра у бісер» рідна та зрозуміла до останньої літери, а комусь «Котигорошко» — суцільне жахіття. Сьогодні поміркуємо, чому і як саме деякі книжки для нас стають складними.

Те, що книга складніша чи легша в залежності від віку та розвитку емоційного інтелекту (хоч тоді я й не знала таких розумних слів), я здогадалася ще класі у п'ятому. На уроці із зарубіжної літератури читали вголос «Лобо» Ернеста Сетона-Томпсона, і я буквально вмивалася слізьми. Навіть коли викликали читати мене — читала та ревіла. А коли вдома поділилася враженнями з батьками, добра матуся підсунула мені збірку оповідань Сетона-Томпсона про тварин. І ось де моєму дитячому мозку і серцю, що любить тварин, було дуже важко! Ці історії не просто розбивали дитяче розуміння законів природи: вони рвали душу на шмаття безпросвітним очікуванням неминучої загибелі. Висновок перший: складність книги залежить від віку та особистих уподобань читача, його співпереживання героям та емоційної зрілості. Після таких випробувань душі «Му-му» мені вже якось «не зайшла».

Зовсім інакше складно було на років зо два пізніше читати «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. До того моменту я освоїла деякі трагедії Шекспіра і на чистому характері закінчила «Кохання до життя» Джека Лондона, тож морально була майже готова до того, що відбувається. А стикнулася з неймовірно важкою мовою автора навіть у найуміліших і найточніших перекладах! Кожне слово було вагою з білу цеглину, хоча описи затягували магічно, немов у вир, але читалися вони вкрай важко технічно. Для мене така мова створювала особливу атмосферу роману. І яке ж було моє здивування, коли у випускному класі ми стали читати Гюго в оригіналі — а його мова і французькою зовсім така ж! Тяжка, похмура, непідйомна зі своїми обертами — і особливо гарна. Висновок другий: складність може полягати у літературній мові, стилі автора чи його правилах, створених для читача. Сюди ж одразу напрошується згадка про «Механічний апельсин» Ентоні Берджесса та твори в стилі гонзо-журналістики Хантера С. Томпсона.

Висновок третій: теми, обрані для книг, є однією з основних причин складності. Це ми з вами вже обговорювали. І тут є як гострі теми, які у більшості людей із здорового освіченого суспільства викликають експресивну реакцію, так і теми, на які ми реагуємо з урахуванням свого індивідуального емоційного і інтелектуального досвіду. Наприклад, у хорошому сенсі мені складно читати Рея Бредбері: тому що він зачіпає за живе, змушує серце і душу працювати, не дозволяє зачерствіти. А це процес завжди болісний.

Серед труднощів, яких я зазнала під час читання, є й надмірне співпереживання героям, перекладання їх художнього образу на себе. Вкрай юна, закохана та зраджена, я з великим почуттям читала на іспиті зі сценічної мови «Ізольду Білоруку» Лесі Українки. Відчуваючи кожний рядок так, наче це я і все тільки про мене! Можливо, це недолік юного віку (хоча будь-який вік не можна назвати недоліком), але надмірна емоційність часом ускладнює читання книги — і нехай це буде висновок номер чотири.

Філологічна складність, заплутаність сюжету чи лінії оповіді, перевантажені речення, нагромадження алюзій, цитат, посилань — чим це не вагома причина для складності книги? Напевно, ви вже зрозуміли, що еталоном такого твору можна вважати вже згаданого серед «складних» книг «Улісса» Джеймса Джойса. А ви знаходили щось таке ж складне?

Реалістичність часом також може стати проблемою для читання — висновок шостий. Для мене таким реалістом зі світу фантастики залишається Король Жахів — великий Стівен Кінг. Особисто я зовсім не можу читати його твори через те, як глибоко він зазирає у природу людей і як майстерно витягує на поверхню не тільки цей бруд, а й реалістично описує будь-які табуйовані, та й просто жахливі речі. Виправдовує свій титул, але його твори навряд чи здаються простими.

А буває і так, що кілька описаних вище причин складаються разом і читати стає абсолютно неможливо. Але й зупинитись вже не можна теж. Для мене таким твором — глибоким, болючим, зворушливим, справжнім та страшним ще за часів шкільної програми стала «Україна в огні» Олександра Довженка. Розчарована «Зачарованою Десною», бо тоді ще не могла оцінити її повну насиченість та важливість, я не могла відірватися від кіноповісті, присвяченої подіям Другої світової війни — і знову таки сиділа ковтаючи сльози над кожною сторінкою. Мабуть, тоді я зрозуміла, що це один з найважчих и найважливіших для мене творів про війну, і тоді ж було закладено основу формування моєї національної ідентичності (краще пізно ніж ніколи). Сама кіноповість пронизана не тільки величчю української душі та людських вчинків, а й важливістю знання свого коріння, своєї історії, свого народу; важливістю присутності національної гордості, що веде уперед до життя і не дає зламатися чи відступити. Символічно і гірко, чи не так? Саме зараз нашу землю топчуть ворожі дешеві чоботи через те ж, через що «товаріщ Сталін» заборонив у 1943 році «Україну в огні»: за націоналістичне спрямування. А ще за критику політики радянської влади, звичайно ж — це було зрозуміло із стенограми Сталіна, що збереглася. Біль від самої кіноповісті згодом доповнилася у моїх знаннях трагічним напрямом життя Довженка після її заборони. Усунення з усіх посад, неможливість творити, жорстка цензура, а головне — неможливість повернутися до України, стали початком його професійних поневірянь. І зараз я взялася знов перечитувати таку актуальну «Україну в огні»: бо іноді коли складно і болить — тоді й живе.

Альона Мінакова для Орінго