Що я знаю про Луганськ? Виявилося, що майже нічого. Принаймні набагато менше, аніж про інші українські міста, до яких вже склались срібні шляхи. Так, моя близька подруга мешкала до 2014 року в Луганську і трохи розповідала про це місто. Звісно, я читала різкий «Ворошиловград» Жадана і магнетично-сумні вірші Голобородька, але чіткий образ цього міста для втіленні у сріблі в мене дуже довго не збирався... 

А потім несподівано знайшовся єдиний можливий вихід зі скрутного становища: не додавати собі інформацію для аналізу, а напроти — викреслювати. Почала викреслювати зі списку можливих героїв майбутньої каблучки усі споруди, які не мають зрозумілої історії та прозорого сьогодення і десь за місяць в мене залишився тільки один можливий кандидат з Луганську — Будинок техніки. 

Луганськ — відносно юне місто на мапі України і майже усі свої понад двісті років воно жило у ритмі видобувної та переробної промисловості. Це й не дивно — земля регіону була дуже багата на залізну руду та вугілля, тому заводи зростали як гриби, залізним полотном розкотилася залізниця, для якої одразу будувалися паротяги, а навколо  шахти народжувалися сучасні кургани — терикони. Міністерство вугільної промисловості тоді було таке заможне, що змогло у середмісті Луганська збудувати розкішний Будинок техніки для пропаганди наукових досягнень у найпопулярнішому тоді монументальному стилі.

Проєкт розробили архітектори В.Фадеїчев, Б.Дзбановський та М.Сиркін, а розмістили цього потужного чотириповерхового красеня на місці зруйнованого в 1935 р. Свято-Миколаївського собору та цвинтаря почесних громадян міста. Будівництво відбувалося у 1953-1954 роках.

У Будинку техніки планували проводити заняття та конференції, тому окрім великого кінозалу ще зробили просторі аудиторії, лабораторії, майстерні та бібліотеку. І така структура будівлі згодом дозволила зручно розташувати там у 2000 році Інститут культури та мистецтва Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Чіткі горизонталі й вертикалі сходів, портиків, колон та вікон величного будинку підкреслюються просторою композицією Червоної площі. Бачу в цій багаторічній непохитності не московитість, а античність, ніби то храм Плутона, найзаможнішого підземного божества, несподівано пробився шпилем до неба з розбурханих людьми надр, щоб роздивитися, хто ж тут не давав йому спокою та й так і залишився мовчазним спостерігачем. До речі, класичну античність підкреслюють також доброзичливі музи, які двадцять років тому вдало замінили традиційно сумних представників партії та народу перед будинком. 

Мабуть й дійсно — у кожному місті є такі особливі місця, на яких що б люди не збудували, завжди виходить храм. Навіть якщо це храм вугілля, що трансформувався у храм освіти. Змінюються часи, скульптури богів, одяг та тексти священників, але все одно йдуть сходами ті, кому чомусь сюди потрібно…

«Що я хочу сказати, — знову звернувся священик до фермерів. — Випало так, що ви живете тут усі разом — і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного — ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними. Тому що доки ви разом — вам немає чого боятись. І взагалі — не потрібно боятись. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покладатись на себе та на свою витримку. Ну, і не забувати вчасно молитись» (Сергій Жадан, «Ворошиловград»)

Мало яке багатство буває таким підступним як те, що можна підняти з землі. Земля віддає себе так щедро, коли її діти просять корисних копалин для виживання, прогресу й успіху. Тільки нічого не буває вічного та універсального — з часом біднішають шахти й поклади, зменшується потреба у певних видах сировини, зношується застаріле обладнання і тоді поступово й незворотньо спускається морок.

Коли збирала крихти інформації про сучасне життя Луганська за непрозорою стіною війни, мені було дуже сумно, бо жодного разу не була тут. А тепер край працелюбних і талановитих людей, край ковилових степів, квітучих абрикос та високих териконів існує в іншому вимірі, куди його затягнули облудними обіцянками. Крайній схід нашої країни вже десять років висить над безоднею темного минулого…

ПРИКМЕТИ ІМІТАЦІЇ
Бійтеся вдень і вночі,
​коли цвітуть вишні і коли сніг біліє — бійтеся.
​Бійтеся, коли сієте пшеничне зерно, і в жнива — бійтеся.
​Бійтеся, коли глибоко в копальнях добуваєте вугілля,
​і коли креслите лінії на полотні — бійтеся.
​Бійтеся приходу не-людини.
​Не-людина прийде із часом у нашу землю, будьте пильними,
​не пропустіть її приходу і не забудьте оповістити
​весь світ про її прихід.

Не-людина насаджає дерева корінням догори,
​птахів навчить повзати, а змій літати,
​ріки поверне текти угору, а гори зробить проваллями.

Всі подумають: оце і є справжня сильна людина, яка
​підкорила собі весь світ. Але то буде не-людина, що
​швидко розмножиться, і винищить усіх справжніх людей,
​і лише себе назве справжньою людиною.

Тяжко буде виокремити не-людину, бо зовні буде схожою
​на людину — їстиме ложкою і питиме з кухля.
​Тяжко визначити, що то за трунок налито у келих,
​аж поки не вип’ємо. Тяжко! Та ще коли ми самі є
​келихами і той трунок наливано у нас самих.

Трунок, який перетворює мене на муху, зовні зовсім схожу
​на бджолу. Хто тоді визначить, де муха, а де — бджола!

Цей вірш у 1967 році написав Василь Голобородько, український поет з Луганська. Поети серцем відчувають майбутнє. І тішить мене лише те, що погане вже відбулося, а тепер маємо шанс на покращення. Добре б навчитися бути пильними й чуйними, щоб не втрачати справжніх людей і рідні міста. 

Каблучка «Луганськ. Будинок техніки» — це мій срібний телепорт до українського Луганська. На ній здіймається монументальний будинок між териконів та цвітінням абрикосових дерев. Саме про біле кипіння абрикосового цвіту навесні найчастіше згадували колишні мешканці міста...

Що б не робили люди під землею та на поверхні, рідна земля все одно знає, чим нас потішити і як подарувати надію.

З любов'ю, Олена Маслова