Коли ми переможемо і почнемо будувати життя у новій країні, то відразу з’явиться безліч викликів. Деякі виклики поки що складно спрогнозувати, бо майбутнє завжди туманне. Але є й відомі виклики-завдання, які вирішувати необхідно, які будуть тягнути нас назад, і ось про деякі важливі завдання нашої нації хочу поділитися роздумами вже сьогодні.

Почну дуже здалеку, зі свого дитинства.

Скільки себе пам'ятаю, завжди випадала із загального уявлення про нормальних дітей — вічно зі мною було щось не так: не так думала, не те робила, не так виглядала. За станом здоров’я багато часу вимушено проводила у лікарнях або вдома, тому занадто багато читала… Так і навчилася прикидатися максимально звичайною, не лізла зі своїми ідеями і вчилася читати думки, щоб не вдаватися в халепу. Та все одно, чомусь завжди знаходилися нормальні люди, які вважали мене занадто жінкою для ведення бізнесу, занадто білявкою для прийняття рішень, занадто товстою щоб бути красивою, та ще надто бідною, щоб бути розумною. А коли додати відсутність вищої освіти...

Загалом, за масою фізичних і матеріальних параметрів моє життя не потрапляє в матрицю не те що успіху, а навіть приблизної норми. Втім, аутсайдерство в тому "нормальному світі" ніколи не заважало мені бути щасливою людиною, яка повноцінно живе у своїх численних світах, а фізичний стан не заважає бути активною, керувати автівкою і пересуватися сходами. Навіть зараз, під час війни, коли повсякденність стала набагато складнішою, і все потребує величезних зусиль, я ціную свободу життя в Україні, свободу думки та переміщення.

Але коли я замислююся про ті версії життя, де залишаюся з парезом і стаю інвалідом дитинства… Ох, друзі, незважаючи на фантастичну свободу і красу нашої країни, вона категорично не призначена для тих, хто хоча й сильний духом, проте має складнощі з мобільністю. 

Транспорт, тротуари, всі державні установи, театри, ресторани, магазини... Навіть якщо людина з фізичними проблемами захоче (вирішиться чи наважиться) виїхати на інвалідному візку у своїх справах, то це буде реальним подвигом. Я багато років спостерігала з вікна сміливу дівчину Олену, яка їхала своїм візочком по дорозі, де носяться навіжені харківські водії, і хапалася за серце. До речі, якщо не знайомі з Оленою, дуже раджу з нею познайомитися в інстаграмі (kuzitta) — вона щира, неймовірна і справжня!  

Мене дивує занедбаність нашого міста ще й тому, що в Харкові багато років мером був Кернес, людина, яка волею долі стала прикутою до візка, і ми всі чекали на трансформації міста, але в результаті надії не виправдалися — ліфт у метро зробили лише на одній станції. Мабуть, щоб людина могла просто кататися по колу та повертатися на станцію "Перемога". А бордюри біля нас, що нібито зробили нижчими, коли ремонтували дороги, все одно в багатьох місцях виявилися нездоланними для будь-яких візочків. 

Тому я вважаю, що важливе завдання для країни, яка буде відбудовуватися — відновлювати наші міста і будинки з людяністю і повагою до незвичайних людей. Урбаністика — дуже цікава тема, ще повернемося до неї. Якщо ви бачили, як організовано відкриті простори в цікавих містах, наприклад, у Барселоні, то легко зможете уявити місто для людей. Там не тільки захоплююче і красиво, там повно людей на візках, що вільно переміщаються скрізь. Вірю, що й Харків стане безбар'єрним.

Тільки й тут є момент: усунути бар'єри в містах суттєво простіше, ніж стерти невидимі бар'єри в голові у тих, хто зневажливо ставиться до людей, не схожих на себе, або просто їх не помічає. На мій погляд, саме ставлення до особливих людей проводить межу між Європою та Мордором. Які б шаблони про беззубість Європи не нав'язувала нам пропаганда із запоребриківщини, там усвідомлюють цінність життя та свободи кожної людини, і цьому треба вчитися.

А ще величезне завдання для країни – навчитися любити старість. Легко любити історію взагалі, але важко любити історію в окремій людині. Чомусь і державі, і пересічним громадянам складно ставитися до людей похилого віку з справжньою повагою. Чомусь досі нас переслідують совковий підтекст марності старості. А якщо до відношення додати ще відсутність гідного життя і тотальну бідність літніх людей, отримуємо величезний пласт людей третього сорту, яких нібито не бачать.

Так було не завжди. Традиційно в українських сім'ях до старшого покоління ставилися з благоговінням, їхня думка була важливою, жили вони в добрих умовах, була спадкоємність поколінь та дітки росли поряд із дідусями-бабусями, вчилися казкам та молитвам, простим хатнім справам та повазі до віку. 

Василь Сухомлинський, великий педагог і письменник, свого часу сказав, що старість може бути миром, щастям, а може бути і бідою. Миром і щастям вона стає, коли її поважають, коли її цінують і відповідно до неї ставляться. Але старість перетворюється на біду, коли про неї забувають або зневажають. 

Читала колись коротку історію (на жаль, не знаю автора), спробую зараз і вам переказати:

Жили-були тато, мама і їх маленький синочок, такі гарні, здорові і молоді. А ще з ними жив старенький дідусь жіночки. Дідусь вже був зовсім немічний, в нього трусилися руки і зуби були не всі. Тому він часто, коли обідав за столом з усією родиною, неохайно споживав їжу: щось розливав, упускав шматочки на підлогу, а ще не чув, коли йому робили зауваження. 

Одного дня у батька урвався терпець, коли весь суп розлився у старенького по одягу, і він різко сказав, що відтепер дідусь буде окремо обідати, або після них, або в іншій кімнаті. Дідусь не сперечався, звісно, бо знав, що живе в родині з милості і годують його онука та її чоловік. 
Увечері маленький синочок грався на підлозі і щось ретельно майстрував. Тато запитав його, що це він робить, а хлопчик відповів: «Тату, я роблю для тебе столика, аби, коли ти станеш старим і будеш неохайно їсти, щоб тебе від нас відсадити». 

У фіналі історії тато нібито прозрів, заплакав та вибачився перед дідусем, але чомусь в таку цукрову глазур я не вірю, бо бачила доброту незнайомих до старих людей, а бачила й повну зневагу та гидливість від самих близьких. З початку війни стикалася з випадками, коли люди вивозили тварин і полишали лежачих батьків, а потім волонтери вирішували питання з водою, їжею та ліками… 

Як же легко любити маленьких дітлахів та тварин! Вони ж такі милі і потішні! А що ці старі одряхидли? Тільки от вік людини неймовірно швидкоплинний і недавні діти — вже пенсіонери. Тепер є цілі села, де живуть лише люди похилого віку. Вони навіть не скаржаться (бо нікому), не панікують і тримають нашу землю для молодої української порослі, яку вимушено знесло вітром війни на чужину. 

Сьогоднішні пенсіонери мало що гарного бачили в житті, вони можуть бути упертими,  консервативними, неприємними, навіть можуть мріяти про есесер, бо там вони ще щось могли і діточки в них були такі милі, але ж війна — це випробування вже не для них, а для нас.

Чи пройдемо ми випробування? Чи зробимо вірні висновки? Чи зможемо навчитися любити не тільки плоди, а й коріння? Як людина, що вже значно ближче до старості, ніж до дитинства, маю надію не провалити цей іспит. 

Ось такі не дуже легкі роздуми на початку тижня. Але я впевнена — коли людина добровільно йде назустріч складним думкам та випробуванням, світ чомусь стає світлішим.

А що ви, друзі, думаєте про ці іспити для суспільства?

З любов’ю, Олена Маслова