Чому бути амбасадором країни в сучасному світі — це не стільки про політику, скільки про зв’язок на рівні емоцій і цінностей.
Поки дипломати просувають інтереси своїх країн за круглими столами конференц-залів, лідери думок охоплюють серця мільйонів людей, не випускаючи смартфона з рук. В глобалізованому світі традиційні засоби дипломатичної практики були змушені поступитися місцем новим методам. Це час, коли люди з широкою аудиторією в мережі одним кліком можуть зробити не менше, ніж підпис політика під міжнародною угодою. Адже до їхніх думок прислухаються тисячі шанувальників. Війна в Україні показала, що стати амбасадором країни можна навіть не маючи українського громадянства, а інша мова, різниця культур та відстань у тисячі кілометрів не стануть на заваді, якщо в боротьбі проти зла ти обрав світлу сторону.
Це сьогодні існує великий державний проєкт, що зібрав зусилля лідерів думок з усього світу на підтримку України. Серед амбасадорів UNITED24 актори та режисери, музиканти, науковці та спортсмени, які виказали бажання допомогти нам у вирішальну мить історії. Та, українці, для яких читання міжнародних новин вже увійшло у перелік необхідних щоденних справ, знають — людей з Україною в серці набагато більше.
А починалось все з дописів у соцмережах і світлин з українським прапором. Саме висвітлюючи свою громадську позицію у такий спосіб зірки кіно, літератори, артисти, бізнесмени й багато інших небайдужих людей формували майбутню спільноту амбасадорів України. Цікавий факт, але серед «народних послів» чимало письменників. Це люди, єдиною зброєю яких є слово. Можливо, проти влади воно і небагато важить. Та чи варто судити врожай за розміром насіння, доки воно не пустило пагони? Літери на папері чи екрані — це послання для людей, які їх прочитають. З часом для когось вони сформуються у певні думки, а у когось перетворяться на дії. Зрештою, навіть звичайний твіт від улюбленого автора здатен врятувати від мороку тривожних думок. Особливо, коли здається, що світ не витримає й ось-ось піддасться викривленим ідеям відірваних від реальності політичних діячів, які намагаються перекроїти планету на свій лад.
Гадаю, не помилюсь, що своїм збереженим ментальним здоров'ям чимало українців зобов’язані Стівену Кінгу. Можливо, це несподівано, якщо сприймати письменника суто в ніші жахів. Та оминемо зараз корисність читання книг з моторошним сюжетом в терапевтичних цілях. В цьому краще переконатись самостійно, обравши якусь з книг Кінга на свій смак. Адже всупереч званню короля жахів, його творчість доволі різностороння і може вдовольнити різні вподобання.
З лютого 2022 року Стівен Кінг відкрився світу з неочікуваного боку (а з огляду на той відомий перший твіт, можливо, навіть для самого себе).
Здавалося б, що може поєднувати відлюдкуватого письменника зі штату Мен з далекою Україною? Країною, яку чимало іноземців досі помилково вважають частиною росії. Здається пан Кінг навіть не був у нас з візитом. Можливо людина, що вигадує химерні світи, тонше відчуває тендітність нашого? Або знає, що ніколи війна не стане запорукою світлого майбутнього? Що ж, з цього погляду цілком очікувана проукраїнська позиція тієї ж Маргарет Етвуд, авторки бестселера «Оповідь служниці». Маргарет не сприймає тоталітаризм у будь-якому вигляді, до того ж її родина зазнала чималих страждань під час першої та другої світової воєн.
Та ні батько Стівена Кінга, ані він сам, якщо вірити відкритим джерелам, не мали військового досвіду. Навіть війна у В’єтнамі обійшла майбутнього письменника, який виявився непридатним до служби в армії за станом здоров’я. Попри молодий вік (20 років) Кінг страждав на жахливий зір, мав пробиті барабанні перетинки, плоскостопість та ненормально високий кров’яний тиск. Сам хлопець також не мав жодного наміру підтримувати військовий конфлікт, ба більше, він присвятив чимало часу участі в студентських протестах проти війни у В’єтнамі.
У своїх творах Стівен вдається до згадок про війни радше епізодично, як до інструменту зображення портрета того чи іншого героя. Як от у творі «Здатний учень» про парубка, який несподівано викрив нацистського злочинця. До речі, цікавий збіг (хоча вважаю, що у творчості Кінга всі випадковості не випадкові 
) — вигаданий концентраційний табір, яким керував Курт Дюссандер, в книзі називається Патін. Просто замініть одну літеру в назві й отримаєте ще одне обличчя зла, відоме сьогодні на весь світ. З огляду на рік видання, 1982-ий, це радше гра слів. Але ж яка!
Останнім прочитаним мною твором майстра наразі є роман «11/22/1963». І для мене було приємним здивуванням зустріти на сторінках згадку про провокативну політику СРСР часів правління Кеннеді — блеф зі зброєю та показну гру м’язів. Загалом у своїй творчості письменник не тільки розрізняє зло у всьому його розмаїтті образів та личин, а й володіє свободою називати речі своїми іменами. Зрештою, те саме він робить і зараз у своїх дописах, нокаутуючи Маска на його ж території в мережі Х, викриваючи невігластво та лицемірність Трампа й називаючи терористів терористами.
А тепер уявіть собі читацьку аудиторію майстра жахів — від реднеків Техасу до білих комірців, від школярів до пенсіонерів і т. ін. Людина з таким колом прихильників кожним своїм твітом чи дописом в Threads в підтримку України робить нас з вами ближчими та зрозумілішими для пересічних американців. В час, коли світовий істеблішмент все ще носить в собі вірус «вєлікой русской культури», млосно зітхаючи над томіком толстоєвського, це багато значить.
Наталія Орінго
