Кожен, хто хоч раз був у Києво-Печерській лаврі, не сумнівається, що це незвичайне місце. Можливо, за багато століть воно дійсно встигло набути певної енергетики – а може, самі минулі століття тут відчуваються по-особливому? Так чи інакше, Лавра встигла причарувати відвідувачів виставки Орінго «Мистецтво срібних історій»: за вашими проханнями розповідаємо більше про це непересічне місце!

У статтях і книгах про Лавру можна прочитати, що вона була заснована в 1036 році – майже тисячу років тому. Такий масив часу важко собі навіть уявити! Втім, варто пам'ятати, що свій нинішній вигляд і велич Лавра набула далеко не відразу. Тисячу років тому все почалося з ченця на ім'я Антоній, який прибув до Києва з далекого Афона і за стінами міста викопав собі печеру, щоб жити і молитися в усамітненні. Уявіть собі – місце, де зараз стоїть Лавра, колись навіть містом не було! Це була гора, поросла густим лісом, ідеальна локація для ченця-пустельника.

Втім, можливо, ніякої Лаври б не з’явилося, якби Антоній раптово не став неймовірно популярним. Чутки про неймовірно благочестивого відлюдника розійшлися по місту, і до печери Антонія почали часто приходити прохачі, паломники і навіть потенційні учні. Якийсь час відлюдник всіх прихильно приймав, але швидко усвідомив, що його печера перетворилася на своєрідну туристичну пам'ятку, оточену натовпом народу. Молитися в таких умовах стало важко, і Антоній переселився на сусідню гору.

Однак потік відвідувачів не слабшав, і серед них почали траплятися навіть ті, хто бажав теж викопати печеру і оселитися неподалік від прославленого вчителя. І тут справу взяв у свої руки Феодосій, учень Антонія. З тих, хто бажав молитви і усамітнення, він організував печерний монастир, в якому замість келій були печери з підземними ходами. Однак це був справжнісінький монастир, а Феодосій навіть закріпив у ньому статут грецького зразка.

Минали роки, монастир зростав, поступово обзаводився стінами, храмами, келіями і всім іншим, що належить монастирю. Через сто років це була вже велика, відома обитель, наділена статусом «лаври» – а його удостоювалися лише найбільші, відомі і шановані монастирі. Однак ще раніше монастир здобув славу оплоту віри і освіти: він зібрав у своїх стінах найкращих проповідників, найкращих теологів, а також найкращих літописців та ілюстраторів.

Не можна сказати, що історія Лаври була простою і спокійною: потужні оборонні стіни, зведені в XII столітті, свідчать про протилежне. Не один раз монастир перетворювався на фортецю: його облягали монголи, татари, руські князі – і всі, незалежно від віри, вважали своїм обов'язком влаштувати в обителі грабіж і пожежу. Відомо, що свого часу Лавра постраждала від військ хана Батия; менш відомо, що трохи раніше вона не менше постраждала від військ володимирського князя Андрія Боголюбського, якому прізвисько анітрохи не завадило напасти на святу обитель. Проте щоразу Лавра відроджувалася і швидко поверталася до колишнього життя – молитов, роздумів та літописів.

Звичний хід життя Лаври був порушений двічі, і обидва рази – в XX столітті. У 1920 році Лавра була закрита – в соціалістичній державі релігії місця не повинно було існувати. А в 1941 році радянські війська, відступаючи з Києва, замінували Лавру, «щоб ворогу не дісталася». Успенський собор був повністю зруйнований. У чому полягав сенс цього варварського вчинку, незрозуміло, проте характерно, що вже після закінчення війни радянська сторона спробувала звинуватити в підриві собору нацистів. Причому прямо під час Нюрнберзького процесу! Така нахабна брехня обурила навіть самих нацистів, і претензії радянської сторони ніхто розглядати не став.

У 1988 році Лавра знову повернулася до життя у всіх своїх якостях – як монастир, як інтелектуальний центр, а також як місце, що прийняло в своїх стінах безліч музеїв. Місце з тисячолітньою історією тепер зберігає цю історію: на території Лаври розмістилися чотири музеї та дві бібліотеки! У подібній концентрації знань в стінах монастиря є щось середньовічне... 

Уже майже тисячу років Києво-Печерська лавра височить над містом. Чого тільки не пережило це місце за цей час! Побажаємо ж йому, щоб наступна тисяча років була спокійнішою, і потреби в фортечних стінах у нього більше не виникало.

Женя Орінго