Ті, хто просто зараз боронять наш сон, спокій та безпеку, повернуться додому. Прогнозується щонайменше 5 мільйонів ветеранів. Та зібрати докупи уламки минулого й навчитися жити по-іншому потрібно буде не лише їм, а й кожному з нас. Суспільство невідворотно змінюється вже з 2014-го, але зараз це стається, і станеться, ще швидше й нестримніше.

Статистика каже, що портрет ветерана виглядає так: молодий чоловік від 24 до 44 років, учасник бойових дій після 24 лютого у лавах ЗСУ, діючий військовослужбовець. Головна проблема для нього — відсутність роботи, а ще конфлікти в родині та пошук виходу в алкоголі. Тому більше половини таких хлопців хочуть відкрити власний бізнес. Якщо спитати його, чи виконує держава свої обов’язки перед ним, відповість, що скоріше ні. А чи поважає його суспільство? 52% опитаних відповіли, що так, 21% — що скоріше ні. Багато хто знаходить позитивний вплив війни на подальше життя: 64% кажуть, що виховали в собі бажання змінювати країну та цінувати життя й стосунки.

У країні, що десятий рік воює, не могло не з’явитися Міністерства у справах ветеранів. Міністерство займається не лише наданням статусів, а й питаннями лікування, реабілітації, працевлаштування, пільг та соціальною та професійною адаптацією. Шкода тільки, що не всі механізми відлагоджені, а користь від них не така очевидна, як мало би бути. Не так-то легко отримати посвідчення чи позику, а епопея з проходженням медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) додає болю кожному, хто мусить отримати інвалідність. Але міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна нещодавно розповідала про фундацію так званих менторів — помічників, що допоможуть зорієнтуватися в нових можливостях.

Окрема складність для ветеранів — це сприйняття суспільства. У середині десятих ті, хто відкривав бізнеси, не завжди зустрічали розуміння. Мовляв, “мало того, що отримав грант і відкрив піцерію, ще й на весь фасад написав Veterano… Нащо висовуватися?” Разом з тим у США ветеранські бізнеси генерують 1 трлн доларів на рік, це 1/23 частка ВВП країни.

До речі, деякі громадські діячі, наприклад, Катерина Приймак з “Жіночий ветеранський рух”, вважають, що замість пільг краще приділити більше уваги саме роботі з соціумом та інтеграції: «Ветерани — надзвичайний потенціал проактивних людей, ладних робити зміни в державі та протидіяти системі. Але ми їх отримуємо після служби вигорілими, з інвалідностями. Нам не потрібно кидати ветеранам пільги: це не вразлива група, це суперсильна група».

Ольга Руднєва із Superhumans Center, що протезує й виконує реконструктивні операції, переповідала для медіа, як статус ветерана впливає на солдата. За її словами, коли воїни йдуть на фронт, вони готові померти. Але ніхто з них не готовий стати інвалідом. І дійсно, після перемоги на нас чекатимуть нові збори, але вже не на байрактари, а на кіберпротези та новітні операції. І це не забаганки, а реальні можливості пристосувати до нового життя найкрутіших героїв України — фронтовиків. Ми не можемо дозволити їм осісти вдома, заливати горе й відчувати себе непотрібними.

У цьому нарисі я вчинила по-журналістськи: зібрала факти й виклала їх майже безоцінково. Тому що хочу зафіксувати стан справ на зараз і поставити перед кожним з нас питання: що саме ти можеш зробити для ветерана? Навчи. Найми на роботу. Стань його клієнтом. Подякуй. Не запускай салюти. Поясни дитині, чому в дядька залізна нога. Подружись. Запроси поділитися досвідом. Відкрий йому можливість — і серце. 

Та я не журналістка, і тому дозволю собі й власний висновок. Україна і сама стане країною-ветераном серед інших у Європі. А разом з нею і ми: кожен, хто пройде цей шлях, не залишиться цілим. Чим швидше ми це усвідомимо і перестанемо протиставляти свою умовну нормальність помітним вадам військових ветеранів, тим швидше рани суспільства затягнуться. Ми обіцяємо, що відбудуємо міста. Тож мусимо відбудувати й себе.

Анастасія Орінго

Ілюстрації Нікіти Тітова