Частину цього допису ви могли побачити в соцмережах, та всередині сайту я можу висловлюватися більш відверто. Попереду остання вершина року: треба завершити важливий проєкт та показати прикраси зі «Срібної мрії». Отже, нагадаю, що ми робимо, чому і як.

В Орінго видався вкрай інтенсивний рік: довелося працювати на максимум заради популяризації українського ювелірного мистецтва, бо часи наразі такі — віддавати, а не збирати. 

Ми скористалися пропозицією створити некомерційну виставку «Орінго. Мистецтво срібних історій» в Скарбниці у Києві і зробили це усього за три місяці. Якимось дивом вдалося зібрати 555 прикрас і 28 вітрин справжнього срібла, створеного у Харкові (дякую нашим колекціонерам за половину прикрас і Приватбанку за кредитні ліміти). 

Метою виставки було показати, що в нашій країні попри несприятливі обставини можна чесно вести ювелірний бізнес, тримати поле співтворчості та взаємоповаги, надихатися книжками, тішити українськими прикрасами і бути частиною культурної спільноти. 

Хто дізнається про цю виставку? Мабуть, тільки наші небайдужі підписники та випадкові відвідувачі Скарбниці. Логічно, що у країни, яка воює, немає ніяких коштів на просування культури, особливо таких нудних речей, як філософське та літературне срібло. Ми змогли самостійно оплатити не лише усе дорогоцінне наповнення, а й тканину, пінопласт та спиці для вітрин. Проте дуже тішить відсутність орендної платні.

Наша «комерційність» (тобто наявність поки працюючої сріблярні та сайту, де прикраси продаються) стала справжньою чорною міткою для держустанови, і я щиро вдячна, що керівниця музею в останній момент знайшла якісь окремі ресурси на оплату експлікацій, бо тоді у вересні я вже була за межею фінансової адекватності та збирала гроші по родичам, щоб доїхати до столиці. 

Немає, звісно, й цікавості у преси, бо відсутній бюджет на просування у нас і у музею. Перед відкриттям виставки робітники музею розіслали медійникам близько двохсот запрошень, але ж була тусовка на WOW-відкритті, де фуршет і бюджет… То кому взагалі потрібне те, що робиться насправді, а не вигадується рекламщиками на потребу дня?

Виставка триватиме до березня. Інколи трохи рекламую її в соцмережах, коли маю вільну тисячу гривень, дуже тішуся відгуками відвідувачів, які розповідають про враження. Впевнена, що усе було недаремно і зупинятися не планую, не зважаючи на поточні проблеми з позиціонуванням вітчизняного ювелірного мистецтва. А ще добре, що Орінго залишається собою, як і раніше, а не перетворився в іграшку для багатих і популярних. 

Для харківців ми теж добре працювали цього року: допомогли неймовірному Олександру Савчуку з виставкою, присвяченій творчості Василя Кричевському. А ще ця подія дозволила познайомитися з чудовими людьми, за якими раніше лише здалеку спостерігала. Мене прийняли як свою у прекрасній літературній спільноті, тому на наступний рік очікуйте мінімум два цікавих проєкта, пов’язаних з дослідженнями минулого та візуалізацією майбутнього. 

І нарешті ми відкрили законсервовану з початку війни крамничку при виробництві! Поки що крамничка теж функціонує як виставка, бо маємо по дві продажі у день. Але люди так щиро радіють, зазирають привітатися та приносять подаруночки, тому є тепле відчуття потрібності рідному місту. 

Я також радію.

Радію, що знаходжуся тут і зараз. Радію, коли вдалося попрацювати цілий день та вчасно відправити замовлення. Радію, коли наші рідні воїни живі-здорові та коли закриті їх нагальні потреби. Радію, коли вчасно сплачені податки й зарплатня. Радію, коли отримуємо нові камені в літотеку та книжки в Таємну кімнату. Радію, що створюються нові моделі. Радію, коли є нові цікаві проєкти. Радію, коли попри випробування війни життя триває, хоча й невідомо чому. 
 

А потім раптом бачу на тому ж тлі війни геть іншу реальність: пафосне авіашоу під Києвом для презентації прикрас, розкішні благодійні бали для «меценатів», проплачені історії «я ж все сама зробила» від тих, хто сидить на корупційних грошах, штучні діаманти на вкрадені гроші на вкраденому підприємстві та природні камені з вкрадених надр, зашкварні колоски від чергової геніальної «все сама»... Усе це засипається мегатонними шарами брехні й гламуру, маскується нескінченними статтями та яскравими рекламними екранами, описується як українська культура, навіть якщо з українського там лишилася лише тінь. 

І під кожним таким конфузом обов’язково йдуть коментарі тих, хто вважає це повністю нормальним та побіжно засуджує незгодних. «Ну а шо? Не вмієте жити – не заздріть» 

Але ж яка може бути заздрість до тих, хто не може контролювати свою жадібність і зарозумілість? Є лише бажання, щоб люди таке не толерували й вирізняли брехню та зашквари з загального потоку. І щоб ті, хто має ресурси, також мали й самоцензуру. 

Повага до себе починається з поваги до суспільства. Нас намагаються перемагати не лише ті самі кацапські гниди, а й наші внутрішні воші, яким насправді байдуже, що буде далі — в них є запасні країни. А в нас з вами країна тільки одна. 

Тримаємо і тримаємось, друзі. У вас я впевнена, як і у собі. 

Трохи зла, але енергійна й оптимістична, 
ваша Олена Маслова