Хочеться написати щось розумне та корисне, а воно ніяк не пишеться… Я знаю, ви на мене не образитесь, якщо проскочу щотижневе есе по краєчку. Тому нехай буде просто невеличка замальовка.
Весняне прибирання зазвичай в мене починається з прибирання найзасміченішої території — власної голови. І багаторічна традиція робити це саме напередодні весняного рівнодення, бо справжній новий рік для тіла й душі розпочинається не у прийнятну та зручну для людей дату, а тоді, коли настає справжня весна.
Весна настає щорічно, попри усі несприятливі та жахливі обставини.
Попри війну та зневіру. Весна настає.
Тому й треба прибирати. А як не почнеш з голови, то усе буде даремно.
Беру ліхтар, іду в глибини.
З самого краю — купка загальних образ на різних махінаторів ювелірного світу та рефлексій на сучасне мистецтво, це вже ретельно спресоване на вивезення сміття. Десь мене не зрозуміли, чимось я не пройнялася, ну то вже й не важливо, бо діамантів з цього попелу не буде.
Наступна купа — невиконані обіцянки та марні сподівання, майже усе це наобіцяла сама собі, тому просто на викидання. Дурне діло — не хитре, ще наобіцяю собі розумного ставлення до здоров’я та грошей, сон вісім годин, мінус тридцять кг і усе пустопорожнє, що зазвичай обіцяють на новий рік і майже ніколи не роблять. Але тут придивляюся, щоб не викинути раптом обіцянки, які давала близьким. Їх треба витягати, чистити від лушпиння та намагатися здійснити — це питання самоповаги.
За поворотом упираюся в райдужну гору планів і зависаю надовго. Сідаю за стіл та починаю виписувати «хвости» на різні листи, сортую на «Надзвичайно важливо», «Треба зробити», «Бажано» і «Ну як час буде, поки нехай ще побовтається». Мало що мене дратує так, як власні плани, які не вдається реалізувати. Але ще більше дратує пошук виправдань — постійний супутник аналізу провтиків.
Поруч з горою планів — вхід до бібліотеки. Стоси паперових книжок, які осідають за рік на усіх горизонтальних поверхнях. Гігабайти в смартфоні нечитаного, неслуханого та непереглянутого… Примушую себе розгрібати і ці звалища безцінного та непотрібного. Зичу оновлення таємної кімнати та вивіз макулатури. Так, цього року вперше у житті здам на макулатуру майже нові книжки, навіть не уявляла раніше, якою порожньою стає майже уся бізнес-література під час війни… Туди ж, до чорної діри утилізації, летять непотрібні програми й застосунки, бо спочатку важко відмовлятися від нових можливостей, а потім важко щось знайти.
Безліч коричневих дверей у звивистих коридорах свідомості, як ті що відкриваються, коли життя клінічно завершується, а потім починається, бо виявилося зарано. Дивне відчуття, коли маєш змогу вільно пройтися та перевірити ті двері без поспіху, лякаючи павуків та тарганів.
Заплющую очі та перестрибую глибоку ріку з фото і відео, якщо в неї потраплю, то виберуся не скоро, втомлена і мокра від сліз. Хай далі тече ця ріка спогадів між берегів, які якось тримаються цегляними мурами здорового глузду, витримки й смирення. Люблю до неї приходити та занурюватися з головою, але не сьогодні. Потім колись, коли вже не так болітиме.
Після цієї ріки кожен крок вглиб території — тільки обережно: місцини болотисті, дороговкази мінливі.
Заходжу на територію духовного розвитку та стосунків з вищім розумом. Ну мабуть важко сподіватися, що у людини, яка побачила війну не в кіно, не виникне питань до себе і до бога…
Ой, нехай сьогодні за мої сумніви цапом-відбувайлом побуде пан Сергій, а я піду домальовувати колекцію.
О.М.
+ + +
Слова, якими можна все пояснити, завжди прості –
ти просто ще один голос в її житті:
можливо, найбільш різкий, можливо, найбільш виразний.
Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.
Можливо, вона взагалі не вирізняє його.
Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.
Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху
втратити один одного, що може тримати разом таку
рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,
що тримає в повітрі невагомий цей апарат,
чиє крило торкається кожної з ваших утрат,
чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.
Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,
стосуються невагомості, стосуються опертя,
стосуються всього того, до чого немає стосунку.
Стосуються віри, насамперед саме її –
її стосуються всі вагання твої,
всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.
Життя заслуговує захвату все одно.
Хоча Господь забув про неї давно –
йому вистачає турбот і не вистачає удачі.
Не варто боятися смерті й пустоти.
Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.
Просто він запам’ятовує те, що бачить.
Можна спробувати щось йому довести,
можна сказати, що у всьому винен насправді ти,
невідомо чому, незрозуміло нащо.
Бог ховається у великому. Бог – це пітьма.
Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.
Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.
Тож співай, Маріє, співай, не став незручних питань.
Смерть не міняє звичок і вподобань.
Смерть міняє квитки і дорожні карти.
Щось мені не страшно на цьому страшному суді.
Після життя в розбитій країні на хлібі й воді
хто мене може судити й чим мене можна злякати?
Співайте, гарпунники, серед моря йдучи на дно,
співайте, вигнанці, про те, що вам все одно,
про те, що вигнання вас не позбавило віри.
Віра – це те, що тримає тебе в сідлі
навіть тоді, коли твої шанси такі малі,
що від тебе нічого не хочуть навіть твої командири.
Буде квітнути верес і чорна трава.
З тобою завжди будуть твої права,
подяки в кінці й присвяти на першій сторінці.
З тобою завжди будуть її голоси.
Носи їх, гарпуннику, при собі, носи,
наче зброю в кишені, наче птахів у клітці.
Сергій Жадан
Книга «30 доказів існування Бога (і 29 заперечень)», 2014
+ + +
І дивовижний «Птах», справжня веснянка — серце підспівує їм:
Cleona
Вс, 17/03/2024 - 22:40
aslvle
Пнд, 18/03/2024 - 15:22