Розкидані по містах та країнах, ми подекуди гостро відчуваємо близькість один до одного. І тоді ми дивимося на своїх людей іншими очима: як сьогодні я пропоную вам подивитися на мою близьку людину, що далеко повезла кохання до нашої землі.

…З Машею ми познайомилися, коли я почала готуватися вступати до театрального університету. Я займалася з досвідченою режисеркою кілька місяців, вона — кілька років. Ми разом їздили до Києва вступати до “Карпенка-Карого”, разом вступили до Харківського Національного Університету мистецтв ім. І.П. Котляревського — на один курс, акторів театру анімації. Потім були 5 років шалених експериментів, пригод, майже щоденного життя поряд — і тепер ця яскрава зірка, що палає жагою життя, розповідає мені свої реалії життя у Польщі. Як воно, бути українською акторкою поза Україною?

Машо, розкажи, будь ласка, хто ти, чим займаєшся, який у тебе досвід. Мені б дуже хотілося познайомити аудиторію з тобою.

Привіт. Так, мене звуть Маша, мені 35, я актриса. Народилася та жила у Харкові. Після закінчення університету я переїхала до міста Києва, де працювала в театрі юного глядача на Липках кілька сезонів. Паралельно працювала з дітками, викладала акторську майстерність, працювала на різноманітних дитячих заходах та знімалася в українських серіалах. Саме викладала у студії підліткам акторську майстерність, і кінокурс у мене був також.

Що сталося після початку повномасштабної? Як ти прийняла рішення (чи не ти), що треба їхати? Чому обрала ту країну, куди поїхала?

Ось коли трапилася війна — звичайно, мене це стривожило, але не так, щоб сильно. Я зателефонувала своєму другові, вони з дівчиною виїздили з Києва, тож забрали мене до села за Білою Церквою. Там зібралося ще багато людей, і ми всі там сім'ями жили, ще з друзями, теж акторами, актрисами. Після близько 10 днів ми сіли, все обговорили, і виникла думка, що дівчатам треба виїхати. Спочатку  я збиралася їхати до Латвії, у мене там був знайомий, він обіцяв мене зустріти, допомогти з усім. Я ніби прямувала в той бік. Розуміла, наче мене щось штовхало: треба виїжджати, нічого хорошого тут не буде. Хоча війни як такої я не бачила. Жодних прильотів, спалахів, жодних ударів. Проте ми поїхали на машині учотирьох: я, ще дівчина, її мама та її тітка.

Коли перетнули кордон з Польщею, сіли на автозаправці, це було якось хвилююче. Довгий шлях, величезні пробки, купа людей на виїзд. Для мене морально це було як зробити великий крок — і далі мене чекає невідоме життя. Ми ще нічого не знали, не мали планів. На тій заправці я просто писала всім, у кого можна зупинитися в Польщі, і почали шукати квартири. Друзі, знайомі і незнайомі: всі допомагали. Мені вислали варіант, що нас готова прийняти польська родина неподалік того місця, у Люблині.  І ми прожили у них днів теж 10. За цей час мені надіслали мого племінника, тоді йому було 13 років, хлопчика Влада. Бо теж боялися, що ситуація погіршиться. Він їхав близько 2 діб у потязі, де по 3 особи на полиці, а їжу на зупинках розносили волонтери. Загалом це теж був важкий шлях.

Я розуміла, що Люблін надто маленьке містечко, і треба у столицю. Київ раніше мені підходив за можливостями, масштабом. Всі якісь проекти, творчі пропозиції та можливості — вони у Варшаві. Попри заперечення, нас там прийняла наступна родина. Це була полька на ім’я Магда, у якої ми жили кілька місяців. Паралельно я почала шукати якісь можливості роботи, вивчати мову, працювати з українськими дітьми — і поступово адаптуватись до нової реальності.

Я розумію, що емоційно дуже важко переживати цей період, тому зосередьмося на творчості. Коли ти опинилася закордоном, чи було бажання продовжувати займатися творчістю? Чи було розуміння, що ти хочеш робити?

Так, я мала бажання продовжувати займатися творчістю, бо тоді бачила, що багато пропозицій було в Польщі для української творчої діаспори. Розуміння, що я хочу робити, мабуть — було просто жити, вижити та жити у безпеці. Дуже яскравим був інстинкт самозбереження та збереження свого племінника.

Проекти знаходилися, я їх шукала, подавала заявки. Зараз я працюю взагалі трохи в іншій сфері. Це будинок культури, де є галерея сучасного мистецтва, відбуваються різні перфоманси, сучасні інсталяції, виставляються художники, студенти сучасного мистецтва.  Я тут як помічник у галереї, і паралельно роблю ще деякі проекти: погоджуюся на україномовні, театральні.

Я знаю, що ти брала участь у перформансі за творчістю Марії Оксентіївни Примаченко. Розкажи, будь ласка, як це проходило?

Так, це була робота за грантом із приводу творчості Марії Приймаченко. Саме в цей період відбувалася її виставка у Варшаві, і ми зібралися однодумцями: я, молода актриса Катя Таран та молодий польський режисер Беніамін Коц. Ми познайомилися ще у 2022 році у виставі про війну в Україні “6 ребер гніву”. А у 2024 вирішили, що далі ми можемо щось творити з приводу української культури, якось її показувати тут у Польщі, висвітлювати наші культурні цінності. Тож разом ми написали заявку на грант про життя та творчість Марії Примаченко. Це був саме перформанс більше, ніж вистава. Там дуже багато візуальної форми, музичної, неординарної.

І нам надали деяку суму на грант! На цю суму за літо шляхом уже лабораторії ми почали творити. Для цього виїхали за Варшаву, у сільську місцевість, щоб було подібно до того, як творила Марія Оксентіївна. Робота проходила на тлі природи, де ми з хлопцями жили, вигадували, надихалися картинами художниці. Це була етюдна форма, все робилося разом командою, а також писалася музика, бо з нами поїхав композитор, а також вокал від моєї колеги з роботи. Ми з Катею Таран брали участь удвох, і вона грала на бандурі як наживо, так і у записі. Тобто це був дуже колоритний, автентичний проект.

Показували ми це теж у виставковій залі, наче цей наш твір — це як чергова картина Марії Приймаченко, тільки жвава. Щоб глядачі приходили і дивилися це як на виставку, тільки у перформативній формі. Перформативна виставка, це ми так назвали нашу виставу. Приїжджав фонд марії Приймаченко, юрист з цього фонду, а також Настя Приймаченко, це правнучка Марії Оксентіївни, яка займається пам'яттю та спадщиною фонду. Їм дуже сподобався наш проект, і вони хотіли б, щоб ми продовжували над ним працювати і показувати його всьому світу — знайомити із творчістю Марії Приймаченко. Сподіваюся, що це вдасться.

Розкажи, будь ласка, ще про якийсь свій проект, який був натхненний нашою українською культурою. Хто брав участь, якою була ідея? Де показували та як аудиторія приймає такі роботи.

Власне, була вистава “6 ребер гніву”, у якій я брала участь у молодого режисера Беніаміна Коца.  Вистава була заснована на реальних документальних історіях українців про війну. Тобто ми просто приходили на вокзали, їздили до центрів, де живуть біженці, та слухали історії українців. Збирали все, що могли. Потім драматург просто з цих історій складала канву. На основі того сценарію ми створили виставу і кілька разів її відіграли. Це був, мабуть, мій перший творчий проект у Варшаві. Були також проекти, в яких я не брала участі, але в яких говорили про війну. А ось моя колега Катя, яка грає на бандурі, вона теж проводить тут деякі музичні зустрічі, джеми, бо бандура, це суто український інструмент, і вона доносить до польського, європейського глядача автентичну музику.

Ти маєш постійну команду, з ким ти працюєш над проектами, які просувають нашу культуру? Чи це щоразу різні команди?

Поки це одна команда, більш-менш одні й ті самі хлопці, це режисер Беніамін Коц, моя колега Катя. Ще хлопці, Сашко та Костя це теж хлопці, які закінчили Харківський університет мистецтв, але вони більше знімають кіно, ми теж із ними співпрацюємо. І ще є проект Tell house, для тих, хто біг з різних куточків світу: це допомога біженців різних національностей, і там у нас теж був проект на чотирьох, більше перформативна читка тексту Івана Вирипаєва. Це ще ось як один притулок наш, де ми там можемо щось теж вигадувати, творити і брати участь у проектах, разом з українською командою і режисером Миколою Мішиним із Дніпра.

Можеш поділитися, будь ласка, відгуками на роботи, в яких ти брала участь, від глядачів. Чи були відгуки чи реакції, які запам'яталися тобі?

Нині у Польщі дедалі менше пропозицій на українські театральні та перформативні проекти. Тут більше завдання писати гранти, тут дуже багато можливостей для цього. І до питання про те, як сприймає польський глядач наші історії. В принципі дуже позитивно вони налаштовані, особливо коли мистецтво таке дивне, перформативне. Це такий європейський стиль свободи, фантазії, і молоді це дуже подобається. Серйозніші теми, ось такі, як вистава про війну 2022 року, яку ми зробили, звичайно більше вражають їх. В Польщі мало знають про те, як саме відбувається війна в Україні. Так, вони чують, що є війна, але саме як це, як люди ховаються від бомб, як вони гріють сніг, топлять на вулицях, як вони шукають їжу і сидять у підвалах цілодобово, — ось цього всього вони не знали. Тому досі, доки йде війна, мені здається, актуально про це говорити, але знову ж таки за фактом зараз таких проектів уже все менше і менше. Ми хочемо показувайти й далі щось про нашу культуру, але зберігаємо актуальний контекст подій у нашій країні.

На сам кінець, якщо тобі це буде прийнятно, поділися, будь ласка: чи допомагає творча робота саме твоєму моральному стану? Як ти для себе це відчуваєш? Чи є точка опори для тебе в тому, щоб ділитися проявами твоєї роботи і нашої культури в іншій країні?

Так, творчість. І особливо команда людей добрих, приємних, молодих, творчих, де немає кордонів, де поляки з українцями, українці з поляками творять разом, без жодних обмежень у співдружності. Це підтримує. Але зараз я б хотіла в чомусь розвиватися далі і взагалі перекваліфікуватися на щось інше, бо загалом професія акторська не дуже стабільна. А більшу опору дають фінанси та стабільність, особливо у чужій країні. Творчість, звичайно ж, теж може приносити гроші, і це робота на задоволення, але вона є не завжди. Тому, так, іноді вона може тобі бути опорою і підтримкою, але вона швидко закінчується, і тобі потрібно щось далі думати, тому ти завжди в такій начебто напрузі. Я дуже вдячна за те, що мені тут трапляються дуже хороші люди, нові знайомства, приємні, плідні, продуктивні. Ось з кимось ми вже друзі, з кимось, колеги, нові люди поруч. Ось і продовжую жити в основному завдяки людям. І відповідно розумію для себе, що в основному люди — це опора, близькі твої люди. Підтримка — це твоя опора. Ось якщо особливо зустрічаєш людей своєї хвилі, то, звісно, ​​це дуже допомагає в еміграції, у новій країні.  Не можна сказати, що допомагає щось одне: все разом, коли є і друзі, і робота, і робота для задоволення, і стабільність, і фінансове благополуччя. Це все дуже важливо. Тримати баланс у всьому.

Ставила запитання: Альона Мінакова для Орінго

Відповідала: Марія Северілова, українська актриса