Ошатне вбрання українок на старовинних фотографіях являє собою довершений ансамбль з одягу, аксесуарів та прикрас. Кожна деталь, кожна дрібничка підібрані з великою любов’ю, щоб підкреслити молодість та красу власниці.

Виглядає так, ніби раніше українки були розкутіші у виборі прикрас: коралі, багатоярусні намиста, дукачі, лунниці — з таким розмаїттям поява мінімалізму в сучасному світі здається суцільною випадковістю.

Подивімось, які прикраси перебувають в тіні своїх більш відомих компаньйонів? Сьогодні згадаємо про барвисті й блискучі лускавки та пацьорки. Виготовлені з різнобарвного скла, вони, на мою думку, були найбільш активними акцентами в образі українок, але зараз менш знані за ті самі коралі чи силянки. Я ж, коли бачу ці намистинки з дутими бочками, одразу згадую ялинкові прикраси й святковий настрій з’являється ніби сам по собі.

Отже, лускавки — це намисто з дутого скла, що складається з кількох разків. З’явились лускавки на території України наприкінці 19 століття. Це була «заморська» краса, привезена з ярмарків наших західних сусідів, а найчастіше з Чехії.  Свою назву прикраса отримала через крихкість та тендітність — тонкостінні намистинки легко ламалися, «лускались». Та цей недолік сповна компенсувала величезна палітра відтінків, які могли вразити навіть найвибагливішу красуню. Найбільш поширені кольори — білий, блакитний, зелений, жовтий, червоний, як мак або вишні, чорний. Зазвичай один разок складався з намистин одного кольору. Та особливо пишний вигляд ці намистинки ідеальної округлої форми, або подовжені, мов трубочки, мали у багатошарових намистах.

Якщо лускавки здебільшого виготовлялись на склодувних підприємствах, то пацьорки — ще один різновид скляного намиста — часто-густо були виготовлені вручну. Особливо якщо це намистинки, обцяцьковані розписом. Цей найдорожчий різновид пацьорок з муранського скла приїздив  на українські землі з далекої Венеції.  Також схожі намистинки виготовляли  в Богемії, Чехії та в Голландії. Так, завдяки розвиненій торгівлі з іншими країнами, наші дівчата мали можливість носити такі самі прикраси, як красуні з різних куточків Європи.

Писані пацьорки були діаметром 9—16 мм, інкрустовані золотом та розписані емалями й складно порахувати, скільки існувало різних візерунків та орнаментів. А найпопулярнішим  був доволі простий патерн з білих крапочок на чорному тлі. Наші дівчата любили свої пацьорки й давали їм пестливі назви, залежно від кольору: червоні звали "вишеньками" або "рогачками", білі – "женьчугами" або "мішурками", на жовті казали "кукурудза", сріблясті чи золотаві кликали "блескавками".

Роздивляючись старовинні фотографії, нерідко замислююсь, чому наші прапрабабусі прикрашали себе так пристрасно, барвисто, щедро? В сучасному світі вибір прикрас чи не більше, але певно річ не тільки в мінливості моди, а й в самовизначенні. Згадую дослідження етнографів про те, як був влаштований побут українців ще якихось 200 років тому. Як рано молоді за сучасними мірками жінки ставали «бабами», тоді змінювався не тільки їхній соціальний статус, а й образ життя. Уявіть тільки, після 30 років жінки здебільшого вже не носили свої коралі.  В поважному віці якщо і вдягали намисто, то темного кольору. Можливо тому вони ніби поспішали насолодитись тим коротким часом, відведеним для молодості та краси: пестили себе, прихорошувались і, можливо, самі того не усвідомлюючи, формували багату українську культуру носіння прикрас.