— Фух, дєвочки, думала, уже не вспіну!

Огрядна жіночка віддихувалася, стоячи в дверях купе, спершись на обидві руки. Троє її попутниць, здавалося, не звертали на неї уваги. Зрештою, та шумно висякалася в паперову серветку, поправила шапку, яка вже зʼїхала набік… Коли по вагону рвучко пройшовся не менш огрядний провідник, її втиснуло в купе вже остаточно, тож довелося знімати куртку, запихати туди в рукав шарф і рукавички. Шапку вона так і не зняла — ще продме. Грудень.

З верхньої полиці озвалася тендітна молодиця, до талії вкрита ковдрою:

— А де це ми стоїмо?

— Та Полтава ж, — жіночка кивнула в бік вікна, ніби звідти можна було впізнати зсутеніле місто в за шматком цегляної стіни з графіті. — Стоянка двайцять хвилин, а як же ж його вспінуть, як такий поїзд довгий! Я уже й ішла, і бігла, матінко рідна!

«Хвилин» у неї виходило як  «ффилин». Молодиця тільки змигнула і продовжила щось набирати в мобільнику. Зрештою, увесь вагон повсідався: вийшли проводжаючі хлопці, що заносили якійсь бабі мішки з картоплею, припинив дзявкотіти дурний песик, всім роздали білизну, повпихували клунки в рундуки. Рушили — і вагон тут же наповнився жіночими голосами: кожній треба було комусь-та подзвонити. Жіночка нікому дзвонити не стала, тільки з видихом склала руки на животі й запитала:

— І шо, всі в Київ? — попутниці похитали головами, мовляв, так, всі. Помітно було, що на розмови вони аж ніяк не налаштовані, та її це не збентежило: — Ну, значить, і поїдем! А ну, злазь, будем чай пити!

Вона постукала в дно верхньої полиці, ніби в сусідчині двері, підсунулася ближче до столика і заходилася виймати з пакунка якісь заготовані з дому наїдки. Купе тут же наповнилося запахом пиріжків, сервелату, маринованих дрібнесеньких огірочків. По кількох хвилинах тиші жіночка не витримала:

— Та шо ви, як не рідні?

— Ну, якось воно… Чого ви, — несміливо відказала чорнява студентка, що сиділа навпроти. — Неудобно.

— Неудобно спать на потолку! — відповіла та, як відрізала. — Тебе як звуть?

Дівчина усміхнулася і сьорбнула чаю, відклавши книжку:

— Марина.

— А я тьотя Рая. От і познакомились. Бери пиріжок. Дєвочки, та злазьте, скіки ж ви будете сидіти? — знову переключилася вона на тих, хто зверху.

Четверта, пані з тонкими губами, тільки стиха буркнула під ніс: 

— От вам нейметься, з тими пиріжками, — і відвернулася до стіни.

— А чого ж у пиріжках поганого? — Рая накинула оком на Марину, що товкла вже другий, і ласкаво всміхнулася. — Мені, може, тіки вас і годувать тепер, як у мене і дочка, і син в армії.

— Та ви шо? І дочка? — тут же стрепенулася молодиця. І коли вона присіла на полиці, щоб виглянути, стало помітно, що вона вже добренько так вагітна. — Так дівчат же ж не забирають?

— Не забирають.

Рая замовкла, бо договорювати і не потрібно було: не забирають, а вони самі йдуть. Молодиця витримала паузу, а потім все-таки простягла руку вниз:

— Давайте і мені. Не злізу, а пахне так, що слинки котяться. Я Катя, до речі.

Коли з гірки пиріжків залишилося ледве два, Рая поскладала на шматочок хліба кружальця жирненької ковбаси і простягла Каті нагору. І та взяла — мовчки, як так і треба.

І як поїли, то їхали б і далі якось спокійніше, якби з усіх телефонів разом не заволала «підвищена небезпека».

— Та шоб ви повиздихали! — лаялася Рая, що аж підстрибнула з несподіванки. І дівчата обидві тут же відгукнулися чимось на кшталт «так отож». І якось, як буває у жінок, ні з чого завʼязалася розмова. Про тих, кому б повиздихати, про харківські ночі по коридорах, полтавські помідори в погребах і довгі дороги. Тільки пані на верхній полиці мовчала, час від часу соваючись, але не повертаючись до них обличчям. Від її рухів по купе розносився тонкий запах сандалових парфумів — очевидно, дорогих, ненавʼязливих.

— А у вас хто буде? — кивнула Марина все так само несміливо на катеринин животик.

— Хлопчик, — зітхнула та згори. — Я завжди хлопчика хотіла, думала, буде мені захисник, опора. А тепер такі сни сняться, що хтозна, яка йому доля.

Рая якось здавлено закашлялась:

— А я як сином ходила, у нас весь роддом був — одні хлопці. Ні одної дівки, хто не поступить — хлопчик та й хлопчик. Старі люди казали: недобре, як одні хлопці родяться. І правда ж. І він воює, і всі, хто тоді родився.

Катя помовчала, а потім засміялася — чутно було, що насилу, спеціально, щоб відмести погане:

— Ой, недарма ж кажуть, що треба боятися своїх бажань, а то збудуться! Мій брат як був малий, казав, що виросте, і всіх, хто буде маму і мене ображати, побʼє. Чогось так йому було… Тато йому і пістолета з пульками купив, такими оранжевими. На вітамінки-драже похожі.

Жінки разом зітхнули, в один голос, а тоді вона закінчила:

— І що — бʼє. Танк підбив недавно. Орден якийсь дали.

— Дай бог здоровʼя, — тут же відгукнулася Рая і тицьнула їй ще один пиріжок. — Правду кажуть. Я якось на новий рік загадала, щоб відпочить нарешті, від городів, від колотнечі оцьої. На бомажці написала, що хочу весь рік лежать і нічого не робить. Дочка ще з мене сміялася, каже, бока відлежиш! Спалила так добренько, в шампаньському розколотила і випила. Збулося!

Натягнувши ковдру на плечі, Марина всілася зручніше, щоб слухати. Підмостила подушку під поперек:

— Тільки не кажіть, що ногу зламали!

— Хуже. Ковід проклятущий, — і на цей раз зітхнула навіть тонкогуба пані зі свого закутку нагорі. — Півгода лічилася, а ще півгода не можна було нічого робить, зразу задишка, і отут кололо, аж пекло, — вона тицьнула кудись в груди.

Рая засміялася першою, тож і дівчата також захихотіли. Марина поправила ковдру в ногах, бо з вікна таки добряче піддувало, і замріяно глянула в вікно:

— А я хотіла подорожувати побільше. Подружок батьки всюди возили, а мене нікуди. Ну, я не ображалася, але ж хотілося. Відео дивилася, тревел-блоги, на всіх була підписана. В Лондон чогось дужче за все... Так тепер уже хочеться сісти десь і нікуди не їздити уже! Навчання у мене в Німеччині, мама в Словаччині осталася, бо там у неї робота, бабуся в Харкові. А я їжджу до неї, бо саму страшно кинуть. Їхати не хоче ні в який!

І знову балачка перемінилася — про старих, про обстріли і впертість. Тільки от згодом з верхньої полиці виткнулася пані з ковдри. Чогось усміхнулася, розвертаючись до них — чи то відіспалася, чи то з душі відвернуло, хтозна. Різні ми, люди, кожному в душу не заглянеш... І неголосно поцікавилася у студентки:

— Ну так а в Лондоні була?

— Саме прикре, що в Лондоні якраз і не була!

Вона вибухнула сміхом, а за нею всі інші. Пересміялися, вмостилися інакшим боком, Катя накинула капюшон поглибше і скривилася, бо від сміху трошки потягнуло живіт. А Рая, не полишаючи спроб втягти в розмову всіх, підморгнула пані:

— А ви про що мріяли?

Та припіднялася на лікті, поглядаючи на стіл, і раптом спитала:

— А з чим пиріжки? Я, якщо чесно, так пиріжків з вишнями хотіла — а ніде не продавалися.

— Шо, у Харькові вишні покінчалися? — реготнула Рая. — З капустою, і з клубникою ще. Я на зиму морозила, а їсти нікому, ото в пиріжки положила.

А коли кинулися шукати — не лишилося пиріжків ані з полуницями, ані з капустою. І ковбаси лиш пару тонких кружалець. Самі тільки огірки.

— Чого ж ви раніше не сказали! — бідкалася Рая, перебираючи пакети і серветки. — А я ще й подумала вам відложить, та якось…

Пані потягнулася, звісила ноги в строкатих червоно-білих шкарпетках, обережно злазячи по східцях. А коли намацала свої капці, сіла на краєчок полиці і ніяково здвигнула плечима.

Довго хитався поїзд в тиші. Катя вже почала дрімати, а Марина знову взялася за книжку, засвітивши нічник над головою, ще й навушники на голову надягла. Десь далі по вагону гавкнув песик — і знову все замовкло. Зрештою, пані підсунулася ближче до столика і взяла собі огірочок, хрумко відкусила. Рая глянула на неї, та нічого не сказала: припрошувала б, так і частувати вже нічим.

— Мріяла, щоб було багато дітей, знаєте, — ні з того ні з сього стиха повідомила вона стишено. — Дуже багато.

— І як? — Рая теж понизила голос, щоб не збудити Катю нагорі.

Пані дожувала огірка, витерла руки…

— Ну, в якійсь мірі… Учительский стаж — пʼятнадцять років, англійська мова. І в Лондоні була, знаєте, і де тільки не була. У мене і «учительські внуки» є. Це коли мої учні вже своїх дітей в школу приводять. 

Рая стенула плечима, обдивляючись її фігуру, затримуючись поглядом на обличчі — і схопила за руку, рвучко і якось напрочуд невимушено:

— Так ви ж молоденька. Десь під сорок, да? А так і не скажеш. Ще можна родити. Люди і в сорок пʼять родять! Ви на новий рік на бомажці напишіть, спаліть і розбовтайте. Тіки точно пишіть, а не як я. Воно працює, як написано. Точно ж пишіть, глядіть!

Та нічого не відповіла, просто зітхнула і поправила хвостик білявого волосся. 

Так і їхав біло-блакитний вагон крізь засніжені поля: дзявкучий песик, змордований пузатий провідник, валізи, клунки, кравчучки — і тридцять шість жінок. Кожна зі своїми бажаннями. 

Прямо в наступний, невідомий, рік.

На фото: каблучка My Way

Анастасія Орінго