Певно, що вперше про людей, що змушені були змінити місце прожиття через війну, я дізналася на уроках літератури. Так у коло моїх знань про світ увійшло поняття ді-пі: displased persons чи дослівно “особи, позбавлені місця”. Найвідомішими з українських ді-пі є письменники, вам можуть бути знайомі Іван Багряний, Ігор Костецький чи Улас Самчук. І тоді мені, школярці, здавалося, що в цьому є щось героїчне, щось про переборювання обставин… 

Що ж, за кілька років лексикон кожного з нас поповнився словом “переселенці”. У Харкові колишніх жителів Донеччини та Луганщини, а ще Криму, було чимало, і чим далі, тим яскравіше назви їхніх міст і містечок, сіл і селищ ставали тими-що-не-можна-називати. Так, часто люди — свідомо чи несвідомо — стишували голос, перш ніж назвати рідний топонім. Згодом обвиклися — і вони, і ми.

І ось зараз уже таке звичне на язиці: вепео. Авжеж, це абревіатура на позначення правового статусу, але мова обкатала це слово і зробила синонімом “переселенця”. Як воно, бути ВПО? Для мене це досвід, що змушує випробовувати на міцність усе, що я знала про себе раніше. Оточення дуже сильно формує, а надто коли твоя особистість подряпана, зболіла, тоненька, як шкірочка на рані.

З осені минулого року я з чоловіком живу на Прикарпатті. Протилежна частина країни, незнайома і навіть трошки екзотична. Наприклад, тут якась неймовірна сила залучає тебе у свідомий побутоплин: одні свята змінюють інші, серветки та наїдки до столу обирають так само серйозно, як хустку до церкви. Ув автобусі обов'язково мусиш звітувати літнім паням, звідки взяла такі сережки (то була “Артеміда”) і почім брала редиску, й навіть отримуєш задоволення. Я завела вже третю скатертину, веду більш ніж змістовні розмови з продавцями в посудних крамничках, маю віночок із сіна з білими голубами — вішала на Різдво на двері. А навесні чоловік позаздрив сусідським великоднім кошикам і спитав, чи буде такий у нас — і чи свячений?.. Для ідейного агностика це, скажу я вам, нетипово. До речі, тут його кличуть не на скорочене, а на повне ім’я, і навіть питаються про по-батькові.

Якісь традиції мені добре відомі (тут так само, як удома, заклечають хати на Зелені свята), а щось я сприймаю наново — коли всі печуть пляцки на стонадцять шарів, важко стояти осторонь. Слобідською дитиною я була дуже близько залучена до обрядовості, але все, що відбувалося, було перш за все продиктовано саме релігійністю. Тут це спосіб життя, традиція, а календар — лише каркас для напнутого строкатого полотна щоденності.

Після пригод, після розлуки, невизначеності нам хочеться разом з усіма спокійно жити за заведеним ритмом. Ми поки що сприймаємо цей ритм скоріше як плин води, на якій лежиш на спині. Але чим далі, тим зрозуміліше, навіщо по обіді пити каву, а надвечір повільно прогулюватися навколо озера, чому Франківськ наполовину складається з кондитерських і за що так хвалять кіфлики з ружею…

І попри те, що я прийняла рішення зробити захід України своїм домом на кілька (десятків?) років, я не перестаю бути дитиною Сходу. Це назавжди зі мною, і переїзд навіть пішов на користь моєму харківському снобізму щодо першості серед інших міст. Я ніколи не уявляла, що десь, окрім Харківщини, можна знайти такий самий ирій, і тепер визнаю, що помилялася. Ирій кожна пташка несе на своєму крилі.

..Та вмовити серце не боліти за вогнями Сумської, дзюркотом струменя, треньканням трамвайчиків, гомоном “Металіста”, вогким запахом переходу на “Держпром” іноді буває так складно. Хай болить — отже, живе.

P. S. Колись Харків обрав неофіційним слоганом вислів “Лучший город для жизни”. Я не могла припинити реготати, коли дізналася, що слоган Франківська — “Місто для життя”. Що ж, деякі речі в моєму житті не змінилися навіть крізь 1082 кілометри.

Анастасія Орінго