"Оптимістичні книжки" - поняття відносне. Все-таки оптимізм для всіх людей різний. Але якщо вам терміново необхідно повернути віру в себе і світ, і немає часу прискіпливо копатися в останніх оптимістичних трендах, то можете, не дивлячись, узяти будь-яку книжку з нашої статті - має спрацювати.

Класичний приклад життєствердної літератури - "Гобіт" Дж.Р.Р. Толкіна. Судіть самі: головний герой, Більбо Торбін, взагалі не герой навіть, а повна протилежність. Він любить гарну їжу п'ять разів на день, чай із кексами, тютюн і книжки; жив би в наш час, ще й на Нетфлікс би підписаний був. Видатною фізичною силою не володіє, чаклувати не вміє, встрявати в пригоди не особливо хоче, загалом, у кожному з нас є трохи від містера Торбіна, погодьтеся. Містер Торбін максимально не схожий на епічного персонажа, та й узагалі на того, хто не втече з пригоди додому на першому ж роздоріжжі...

І тим не менш він ламає всі канони жанру! Він не просто виживає в поході - він стає справжнім героєм, долає безліч перешкод, знаходить друзів, славу, багатство, зберігає при собі руки, ноги і здоровий розум, і навіть стає частиною Великої Історії (нехай і не усвідомлюючи цього повною мірою). Повний успіх, одним словом. І це при тому, що перешкоди і труднощі він долає насилу, часто помиляється, робить дурниці, загалом, на Арагорна дивним чином не перетворюється. Утім, за це ми містера Торбіна і любимо. 

Оптимістична мораль: не всі герої носять мечі і живуть у Валінорі, і навіть звичайнісінький гобіт може увійти в історію, не проходячи попередньо геройських курсів.

На фото: каблучка "Пригода"

Друга оптимістична книжка в нашій добірці - "Кіт без прикрас" сера Террі Пратчетта. Ми знаємо Пратчетта насамперед за дивовижними хроніками Плоского Світу, проте до звичайного, круглого світу він періодично навідувався: писав дитячі книжки, наукову фантастику про польоти на Марс - і апологію котів. Питається, кому і перед ким знадобилося виправдовувати існування котів? Хіба коти не прекрасні самі по собі?

Але сер Пратчетт звертає нашу увагу на те, що сучасне суспільство далеко відійшло від поняття Справжнього Кота і почало надавати перевагу котам стандартизованим: прилизаним, нудним і позбавленим індивідуальності. Щоб уникнути профанації ідеї Кота, Пратчетт проголошує Рух на захист Справжніх Котів (A Campaign For Real Cat): таких, що лазять по деревах, бігають по стелях, полюють на привидів, спустошують холодильник і дряпають навколишній простір. І зовсім не схожі на ідеальних котів із реклами котячих консервів!

Оптимістична мораль: навіть коти не завжди бувають ідеальними. І їх все одно обожнюють! Подобайтеся коту і теж не бійтеся недосконалості: будьте певні, вас теж знайдеться, кому обожнювати.

Оригінальна ілюстрація від художника Грея Джолліффа

Третя книжка не художня, а цілком собі наукова. Точніше, художньо-наукова. Точніше, написана так художньо, що швидко забуваєш, що вона наукова... Книжка називається "Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом" (The Man Who Mistook His Wife for a Hat), написав її британсько-американський невролог Олівер Сакс, і формально це збірка історій про нервову систему та її примхи. Фактично ж це напрочуд поетична повість про взаємодію хвороби й особистості та зізнання в любові до людського мозку як такого. А ще почасти магічний реалізм - хоча всі історії в збірці справжні.

Молодий чоловік із синдромом Туретта приборкує нервові тики, стаючи джазовим барабанщиком; жінка похилого віку просить не позбавляти її слухових галюцинацій, які грають їй ірландські мелодії; професор консерваторії жартує, що не може впізнати свою дружину, коли вона знімає капелюх. Кожен сюжет немов Борхесом написаний, проте це все чиста правда. Олівер Сакс був практикуючим лікарем і працював із пацієнтами з різними порушеннями нервової системи: тиками, амнезіями, порушеннями сприйняття. Але його цікавили не тільки хвороби як такі, а й те, як люди взаємодіють із ними: борються, співіснують, підлаштовуються, намагаються не помічати, а часом навіть знаходять у них радісні моменти. До речі, Сакс і сам страждав від тієї ж хвороби, що і його герой, який не впізнає дружину без капелюха: він не розрізняв людські обличчя і навіть не впізнавав себе в дзеркалі. Тож він прекрасно знав, про що пише. А вже його стиль викладу... Хто б міг подумати, що медичні історії можуть читатися як казки?

Оптимістична мораль: красу можна знайти скрізь, навіть у медичних картках, а людська душа здатна прорости навіть крізь хворобу. Та й загалом людина набагато складніша і цікавіша, ніж просто набір клітин і електроімпульсів. 

Ілюстрація з українського видання книги

Читати приємно для розуму і корисно для душевної рівноваги. Тож читайте те, що вселяє у вас оптимізм!

До речі, а які книги дарують оптимізм вам особисто?

Женя Орінго