На питання «Що головне в дорогоцінних каменях?» хтось згадає про вагу і розміри, хтось наголосить на кольорі й візерунку. І тільки форму каменю часто вважають чимось другорядним. Але якщо в ній припуститись помилки, цей прикрий недолік зрештою перекреслить і непересічний розмір, і привабливий колір. В той час як вдало підібрана форма може зменшити витрати при огранюванні й підкреслити палітру мінералу.

До того ж огранювання є тим процесом, який й донині неможливий без постійного контакту з руками людини. Тож подальша доля кожного камінчика повністю залежить від досвіду й таланту майстра. Це стародавнє і колись вельми шановане ремесло налічує не одну тисячу років, тому за історію його існування накопичилось чимало як цікавих фактів, так і припущень про огранювання каменів. Сьогодні дізнаємось деякі з них.

Найпростіше, з погляду естетизму (сучасного), але не з погляду технологій (прадавніх), що могли вдіяти з вподобаним камінчиком наші далекі пращури, — зробити в ньому отвір та нанизати кам’яну намистину на мотузку. Такими нехитрими прикрасами вони задовольнялись доволі тривалий проміжок часу. Але майстри з різьблення по каменю постійно вдосконалювали свою техніку, щоб сповна проявити здібності у виготовленні… кам’яних печатей. Вважається, що це мистецтво виникло в південній Месопотамії та набуло високого розвитку в 4-му тисячолітті до нашої ери. Тільки уявіть, якби майстри тих часів спрямували свою діяльність в ювелірному напрямку...

Однією з причин, чому це не сталось, є відношення прадавніх людей до дорогоцінних каменів. Привабливою вважалась природна форма камінчиків і будь-яке втручання було небажаним. Коштовні камені, зокрема й алмази, вважали магічними, а полірування чи різьблення могло позбавити їх такої сили. Наприклад, індійці  не любили діаманти з ламаними гранями, бо трактували їх як зле знамення.

Проте ще у прадавньому світі гравери й гранувальники знали, що твердим алмазом можна обробляти інші камені. Каблучка з сапфіровою інталією, що ймовірно належала імператору Калігулі, свідчить про високу майстерність та знання римлян в області різьблення. 

Так, римляни могли використовувати алмазний пил як засіб для різання чи полірування, але документальне підтвердження існування такої технології вчені знайдуть в Індії, у документі, датованим VII століттям. Буддабхатта у своєму трактаті «Ратнашастра» писав: «Мудреці не повинні використовувати діамант із видимими дефектами як дорогоцінний камінь; його можна використовувати лише для полірування дорогоцінних каменів». А ось цікавий спосіб застосування алмазного пилу з ісламських рукописів 13 століття: за певних умов він міг бути як отрутою, так і ліками проти каменів у нирках.

На жаль, після занепаду Римської імперії діаманти зникли з європейських прикрас. Єдиним джерелом алмазів  тоді була Індія, і разом з римськими торговцями зник і ланцюжок постачань до Західної Європи. Поширення християнства лише погіршило ситуацію, тому що під заборону потрапили вірування в магічні властивості дорогоцінних каменів. Повернення алмазів до Європи відбулось у 14 столітті завдяки розвитку торгівельних зв’язків Венеції з країнами Сходу.  Вважається, що саме європейці  вперше використали алмазний пил для обробки алмазів, а не будь-яких інших каменів. Задовольняючись лише тими каменями, що залишались поза інтересами магараджів, європейці, можливо, мали потребу в якісніших взірцях. Тому існує версія, що саме попит на кращі кристали та відсутність такої пропозиції стали поштовхом до пошуку технології вдосконалення каменів.

Так, до кінця 15 століття змінився підхід до огранювання алмазів. Форма кристала більше не була недоторканою святинею. Про масштаби творчих пошуків свідчить цікава оказія з документів німецького гемолога Годехарда Ленцена. У своїх роботах він описав випадок в місті Аугсбурзі, коли від діаманта з природною вагою 11,50 карат після полірування залишилось лише 5 карат.

На щастя, «варварські» експерименти в галузі тривали менше століття, тож сподіваюсь, до появи більше економних технологій майстри перевели не надто багато сировини. І вже у 16 столітті Європу підкорила перша складна форма — «троянда». Пласкі внизу, та куполоподібні зверху, ці діаманти мають більш м’який, розсіяний блиск, ніж сучасні форми. Але водночас камінчики відбивали лише 17% світла від своєї поверхні, втрачаючи більше ніж 4/5 свого потенційного блиску. Саме ця особливість завадила діамантам в огранюванні «троянда» протриматись на піку популярності до нашого часу.

Як бачите, розвиток гранувальних технологій залежав від багатьох чинників: це і місце коштовних каменів у культурі і релігії, і наявність сировини (видобуток або торгівля). Причому в різних куточках світу ці фактори мали різний вплив. На Сході мали величезні запаси в родовищах, але до певного часу зневажали естетикою. Європейці були обмежені в ресурсах, але жага краси спонукала до винахідливості. 

Зрештою, свою роль в історії огранування зіграє і наука. І мова не тільки про математичні розрахунки Марселя Толковського для винайдення ідеальної діамантової форми. Черговий «діамантовий бум» був спричинений у середині 20 століття двома відкриттями. Перше — поява накладок з алмазним покриттям для гранильних верстатів, що значно спрощувало процес. Друге – винайдення штучно вирощених діамантів. Синтетичні камені забезпечило ефективне джерело алмазного порошку для цих накладок.

Виходить, щоб один камінчик набув ідеальної форми, інший має бути розтрощеним в пил. Споконвічний баланс руйнування та творення.