Література в жанрі антиутопії видається не самим влучним вибором, якщо розум прагне чогось цілющого та життєствердного. Але хвороби свідомості такі самі як і недуги тіла: для ефективного лікування потрібен правильний діагноз та вірне дозування препаратів. Тож антиутопії можна і варто читати не тільки в профілактичних, а й в «лікувальних» цілях. Навіть коли здається, що пройдена точка неповернення і події розвиваються надто швидко.
Як казав геніальний Філіп Дік у своєму романі «Людина у високому замку»: «Але ми не можемо робити усе це одночасно, має бути послідовність. Поступовий процес. Ми можемо впливати на результат, лише здійснюючи вибір на кожному етапі».
І ще: «Можливо, в якомусь іншому світі все не так. Краще.Там є чітке розмежування між добром і злом. Без цих тьмяних домішок, без плутанини, складові якої нам не під силу розділити. У нас не ідеальний світ, не такий, якого ми хотіли, де моральний вибір був би простим, оскільки простим є саме пізнання. Де людина може чинити правильно без жодних зусиль, адже здатна розгледіти очевидне».
Тож, можливо тому антиутопії препарують історію, щоб під виглядом фантастичної вигадки донести уроки минулого, які людство ігнорує з впертістю нездатного школяра. Автори огортають свою правду в оболонки химерних світів, наповнюють нею речі нереальних істот і, як мудрі вчителі, зі сторони спостерігають, чи потрапило зернятко знань у благодатний ґрунт. Щоб одного дня нам було легше зробити вибір і не пошкодувати про нього в майбутньому.
Наталія Орінго
