Час — це замкова щілина, думав Тім, дивлячись на зірки. Так, напевно, так і є. Іноді ми нагинаємося і заглядаємо в цю свердловину. І вітер, який ми відчуваємо у себе на обличчі, — вітер, що дме крізь замкову щілину, — це дихання живого Всесвіту.

Маленька дитина, граючи в хованки, затуляє долонями очі й вважає, що темрява настає усюди, тож ніхто її не знайде. Дорослі інстинктивно закривають очі перед напруженими сценами в кіно. Ми настільки покладаємось на власний зір у сприйнятті світу, що наділяємо його правом вирішувати, коли сміливо дивитись у безодню, а коли окреслити навколо себе уявний захисний купол. Очі — наш детектор безпеки та запобіжник страху.

Вони видивляються, споглядають, зиркають і озираються, лицезріють і роздивляться — наші очі вправно виконують свою роботу, бо є важливою ланкою у складних стосунках зі страхом. А хто знається на страхах краще за Стівена Кінга? Як цілком реальних, так і примарних.

Прем’єра прикраси, що відбувається сьогодні, є незвичною з декількох причин. По-перше, каблучка «Спостерігач»  завітала до каталогу за підсумками вже другої сесії «Екслібрису», присвяченої творчості Стівена Кінга. Ми ще ніколи не обговорювали одного й того ж автора двічі, і, вважаю, цей експеримент напрочуд вдалий! Образ, що взяла за основу Анастасія Вікторівна, є не тільки  відсиланням до твору короля жахів «Згодом», а й загальним відображенням доволі розповсюдженої фобії, коли ти опиняєшся об’єктом чиєїсь уваги, відчуваєш присутність невидимої постаті або навіть сили, що невпинно стежить за тобою.

«Щось (чи хтось?) завжди поруч і спостерігає…чи це щось - зле? Добре? Цікаве? Чи це «щось» — наше власне відображення чи зовнішнє? Залежить від того як ти сам на це «щось» дивишся. Його можна приручити, як хижого звіра, взяти на шворку, замкнути за дверима, ігнорувати, призвичаїтися, а може — потоваришувати? Може після обряду «Чудь» (битва внутрішньої сили і боротьба свідомостей за Кінгом) це щось приручене і чекає на твої накази? «Свисну і ти з'явишся»
 

Отже, друга причина — це сюжет. Замкова щілина та око, що з цікавістю споглядає крізь неї. Ці класичні для горрора декорації перетворюються на потужний амулет з захисними властивостями, коли ескіз втілюється у прикрасі. Ви надягаєте каблучку на пальчик і ось вже таємниче око не слідкує за вами, а вивчає навколишній світ. Так, підглядання та стеження, це гра, в яку можна грати удвох, тож зараз ініціатива у ваших руках.

Як писала Анастасія Вікторівна, «чому б цьому «чомусь» ще й не послужити на користь своєму господарю?»

Від уважного погляду не сховається жодна дрібничка. За срібними дверцятами тихо та спокійно, ідеальний простір для того, щоб зазирнути у саму суть речей. А ще вони неймовірно приємні на дотик. Срібна фактура наслідує шорсткість старовинних дверей, металева накладка відполірована до блиску і пам’ятає тепло пальців. Тактильний комфорт дарує і зручна шинка. Опукла, вона зручно сідає на палець. Прикраса може трохи маломірити, якщо руки схильні для набряків, а в іншому надзвичайно приємний компаньйон.

Я теж вболівала за цей ескіз, але до останнього не уявляла, в якому покритті хотіла б придбати омріяну каблучку. Навіть коли майстри зробили два варіанти — оксидований та комбінований — вагань менше не стало.  Оксидування підкреслює таємничість та глибину, каблучка в цьому покритті виглядає як готичний маєток в мороці туману. А яскраві фарби позолоти, білого та чорного родію роблять образ сучасним й імпульсивним. Блиск металів наголошує на зовнішньому, приховуючи свої загадки.

Це як фільм «Падіння дому Ашерів» середини минулого сторіччя поряд з сучасною версією. Обидві стрічки захоплюють і вражають, тільки роблять це у різний спосіб. А вам яке кольорове вбрання «Спостерігача» до вподоби?

Маленька замкова щілина може вести у темні лабіринти чи відкривати погляду дивовижний безкрай, бо двері ці не мають ані точної адреси, ані рис, за якими їх можна віднайти. Тому кожен з нас побачить пейзажі та інтер’єри, не схожі на будь-які інші. В цих мандрах ми щиро бажаємо вам не пропустити головного, аби, за потреби, долучитись до найцікавішого.

Наталія Орінго