Чудова тема наступного тижня спочатку мене дуже надихала: так чудово побалакати про довіру, яка на мою думку є надважливим поняттям зі сфери суспільної взаємодії, індикатором відповідності моменту і чудодійною зброєю для перемоги. Та коли я почала збирати думки в есе, до натхнення додалися багатошарові сумніви... Ну таке зі мною далеко не вперше, тому спробую трохи розібратися з темою і сумнівами. 

Сама по собі довіра — досить заюзане слово. Завдяки тому, що його використовували усі поспіль, кому не ліньки (з такою назвою є різні фонди, політичні партії,  лікарні та страхові компанії, написано безліч книжок і зроблено мільйони опитувань населення), за слизькою оболонкою вже важко розгледіти сутність довіри. 

А чого варті «скриньки довіри» в різних закладах, в які можна поскаржитися на все навіть анонімно, починаючи від зламаного стільця і завершуючи невдалим співробітником… Колись і ми в Орінго зробили таку коробочку, щоб кожен міг туди вкинути особисту скаргу чи пропозицію. На щастя, швидко стало зрозуміло, чим відрізняються справжні довіра і турбота від їх імітації, тому скриньку прибрали. Виявилося, що треба просто бути уважніше, частіше спілкуватися і обдумувати почуте. 

Так от, щоб знайти сутність довіри, почала опитування самої себе. Кому я довіряю та чому? Довіряю повністю, частково чи не дуже? Довіра безумовна чи з реверансами? 

Виявилося, що в мене досить велике коло тих, кому безумовно довіряю в робочих, фінансових та практичних питаннях — команда Орінго має величезний кредит довіри, і навіть випадкові помилки не впливають суттєво на цей ресурс. Довіряю людям, які зі зброєю в руках тримають фронт, для мене кожна людина у цьому пеклі є безумовним героєм. Також довіряю усім своїм близьким та друзям — ця опція обов’язкова, і навіть якщо є якісь розбіжності в життєвих поглядах, стосунки не можливі без базової довіри. 

Це були стадії легкої довіри, яка виникає природно? і головне в них — нічого не зіпсувати надмірним копанням та прискіпливістю. 

Далі починаються кола довіри з реверансами та додатковими умовами. 

Я довіряю українській спільноті, усім українцям, які розуміють незалежність та неподільність країни, бо ми разом рухаємося до перемоги і повинні бути згуртованими. Але видаляю з поля зору бічні гілки, на яких майорять прапори епохальних срачів та ганчір’я неперевірених брудних пліток. 

Довіряю керівництву країни, бо без цієї довіри в них не буде енергії рухати вперед локомотив перемоги. Але поки що забороняю собі дивитися у бік економічно-податкового блоку та майбутнього відродження, щоб не нервуватися і не розхитувати ситуацію.

Довіряю дослідникам, фотографам, історикам та блогерам, які не маніпулюють на емоціях і не пересмикують факти. Але при появі відчуття приязності до будь-якої медійної персони все одно ретельно перевіряю біографію.

Довіряю митцям з різних сфер, які вміють творити надихаючі дива і ділитися ними з людством. Але теж спочатку перевіряю погляди та їх кола довіри, бо не вмію відокремлювати твір від творця…

Отже, для того, щоб зміцнити довіру до якоїсь особистості або спільноти, мені треба:

- сфокусуватися на тому, що нас насправді поєднує;

- з’ясувати, кому/чому він довіряє;

- перевірити ступінь відповідності цінностей, які декларуються до справжніх вчинків;

- а потім ще раз спитати, чому саме виникла ця довіра і чи готова я на неї витрачати енергію. 

Так, забула спочатку сказати: на мою думку, довіра — це дія. Неможна довіряти у вакуумі, де нічого не відбувається. Це віра може собі дозволити бути пасивно-очікувальною (і добре, коли віра тиха й не войовнича), а от довіра завжди є активно-дієвою. Колись чула, що різниця між вірою і довірою в тому, що віра базується на невидимому, а довіра — на видимому. Гарне ж пояснення?

Навіть якщо дія віртуальна — підписатися, поставити лайк чи зробити репост, ми посилюємо гучність голосу, віддаючи свій. До речі, тому й не розумію сучасну тенденцію масово розмножувати голоси вурдалаків запорєбрикових або жахіття, які викидають в мережу, хоча інколи вони бувають дуже страшними або дуже епічними. Не можна підсилювати своєю енергією те, що є злом.

Видимі ланцюги довіри оплітають весь світ. Довіра — природня система на кшталт кровообігу, тільки цими пульсуючими судинами тече справжня магія, яка рятує, лікує, оберігає та дарує надію навіть у безнадійних справах.

На жаль, на все добре є антагоністи. Багато існує ментальних вірусів, що викликають палку недовіру і руйнують систему довіри. Щодня вони виникають нові, як самостійно, так штучно, на поживних середовищах невігластва, брехні, користолюбства та гордині. Мета чорної системи недовіри — створити зовсім інші контури, зруйнувати зв’язки між нормальними людьми, поставити під удар майбутнє, висміяти тих, кому не байдуже, принизити справжнє і згодом поміняти добро і зло місцями. 

Стіна недовіри, яка будується у якості захисної споруди, спочатку потроху відокремлює людину від життя, вчить шукати тільки погане навколо, а потім вже підготовану людину приєднують до загальної системи ненависті.

Вірус недовіри не вилікують якісь препарати і він не пройде сам, тому при підозрі на нього треба провітрювати голову, пити багато живої води, а може й добре поплакати, щоб скалки чортячого дзеркала, що усе спотворює, вимилися з очей.

Є відчуття, що зараз ми мешкаємо на полі неявного бою між довірою та недовірою. І коли головним гаслом суспільства остаточно стане «нікому не можна довіряти, усі вони однакові», буду знати, хто переміг. 

Довіра — це важко, складно й боляче, бо нас не вчать довіряти, навіть навпаки.

Довіра — це віддавати свої сили без сумніву, що на іншому боці ланцюжка використають їх найкращим чином. 

Довіра — це мати право при сумніві спитати і отримати чесну відповідь, а якщо відповідь так і не надійшла, вимкнути з особистої системи те, що скомпрометовано, і дозволити з’явитися новій точці для довіри. 

Саме не знайти, не вигадати, а дозволити з’явитися… 

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

(Ліна Костенко)

Бажаю усім сил та можливостей для підтримки довіри, 

нехай наш світ вціліє і зміниться на краще.

О.М.