Учнівство чи наслідування? У літературі часто трапляється так, что ідеї, ходи, напрями та прийоми, переходячи від учителів до учнів, стають лише кращими. Вчитися у майстрів не означає стати вторинним, а тільки викарбувати власний голос. Сьогодні розповідаємо про яскравого учня Михайля Семенка — обережно, лонгрід!
Щоб розповідь була не лише змістовна, а й справді мистецько-цікава, я вирішила поспілкуватися з Мариною Куценко, науковою співробітницею Харківського Літмузею. Пані Марина безпосередньо спеціалізується на українській літературі 1920-х і досліджує її, читає відкриті лекції в Літмузеї, а ще створює настільні ігри за мотивами власних досліджень. Ми колись розповідали вам про гру “Слово”, а нещодавно світ побачила і “Втеча з санаторійної зони” за Миколою Хвильовим. Коли ми почали обговорювати постать Володимира Гаряїва, то зійшлися спочатку на тезі «…але хто ж його знає, крім філологів?». Так і з’явилася ідея писати цю статтю саме про нього. Тому що роль Орінго у мистецькому лікнепі хай і невелика, але важлива.
— То хто ж він такий?
— Володимир Гаряїв — ім’я маловідоме в літературі, але постать колоритна й певним чином символічна. Його називають «останнім українським футуристом». Він став немов містком між поколінням Розстріляного Відродження та наших «дев’яностників». Розпочинав свою літературну діяльність молодий поет на початку 1930-х у колі епатажних футуристів.
— І тут має прозвучати ім’я “футуроруба у незайманих лісах літератури”, чи не так?
— Саме так. При харківській групі «Нова генерація» була заснована студія для молоді — «Молода генерація». Саме до неї й потрапив Гаряїв. Він мав щастя бути учнем Михайля Семенка, любов і повагу до якого зберіг до кінця життя. А ще бачити легенди літературних двадцятих та спілкуватися з ними. Проте репресії 30-х поклали край цьому яскравому періоду. Більшість друзів та кумирів письменника-початківця загинула, а сам він полишив цю непевну справу, так і не встигнувши сформуватися як митець.
Зі спогадів поетки Ніни Супруненко:
«Володимир Володимирович обожнював Михайля Семенка. Не просто пам’ятав його як близького друга юності, не тільки захоплювався його творчістю,а саме обожнював! Якщо я в розмові починала говорити щось не зовсім схвальне про якусь риму у вірші Михайля Семенка, Володимир Володимирович тут же категорично стверджував: “Це він навмисно так заримував, показуючи, що для нього рима неважлива!” Сперечатися було марно!»
— Так, далі він займався викладанням, у консерваторії та інституті, теперішній академії культури. Читала, що він врятувався від арештів тим, що спалив на березі Удів усі книжки з дарчими написами. Виходить, що вцілівши в 30-х, він і зміг пізніше донести свої спогади і враження поколінням дев’яностих?
— Тільки наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли пам'ять про Розстріляне Відродження почала повертатися, колишній футурист отримав можливість розповісти свої спогади про ту бурхливу епоху, кінець якої встиг застати. Те, що міг згадати, вміщував у доповіді та статті. У цей час він знайомиться із Сергієм Жаданом, з організацією «Червона Фіра», з новим літературним поколінням. І хоча дружба почалася з конфлікту, Гаряїв відчув у цих письменниках, які прагнули творчої свободи й не боялися експериментів, організовували сміливі фестивалі, продовжувачів традицій 1920-х. У свою чергу, він мав що розказати їм про той час, навіть «провести» Харковом своєї юності.
— Можу тільки уявити, як це його тішило. Ну і як важливо виявилося для формування молодого покоління авторів…
— Розповісти він міг цікаві й часом невідомі деталі про свого метра Семенка, його дружбу з Курбасом та іншими митцями; свої враження про Хвильового, його смерть і похорон, протистояння між «Новою Генерацією» та «Пролітфронтом». Попри те, що Семенко та Хвильовий належали до ворогуючих організацій, молоді футуристи захоплювалися й зачитувалися обома, чекали на появу Хвильового в коридорах, мов фанати на зірку, стежили за кожним його рухом.
— Але ж сам Володимир Гаряїв щось писав увесь цей час, хоч і не друкувався? З тридцятих до дев’яностих?
— Ще в 1930-ті він розпочав поему-трактат — поетично-філософські роздуми про екзистенційні пошуки людини, її «духовні кидання» й «переживання власного існування в часі». Усе це — у формі діалогу зі смертю. За свідченням автора, він навіть читав її фрагмент самому Михайлю Семенку та Павлу Тичині в 1932 чи ‘33 році, чув схвальні відгуки, але дозволу на публікацію не отримав. У період «відлиги» Гаряїв повертається до поеми й перетворює її на «Метафізичний реквієм», свого роду присвяту поколінню Розстріляного Відродження.
— О, і навіть робоча назва була, здається, «Заповіт братам».
— Тільки в 90-х першу частину було завершено й підготовано до друку — проте автор так і не побачив її виданою. Після смерті В. Гаряїва машинопис поеми опинився в Сергія Жадана, а той передав його до Харківського літературного музею.
Зі спогадів поетки Ніни Супруненко:
Про те, щоб дописати “Метафізичний реквієм”, який розпочав ще за часів дружби з Михайлем Семенком та Павлом Тичиною, почав говорити давно, потроху дописував, але працювати постійно став у останні роки. Я допомагала йому на предмет української мови, бо вона була в нього деколи архаїчна, збережена в пам'яті здавна, адже багато років поспіль і у викладацькій діяльності, і в побуті Володимир Володимирович користувався, як і більшість із нас, мовою російською…
— Розкажи, будь ласка, як ти персонально пов’язана з цим машинописом?
— Я не була знайома з Володимиром Гаряївом. Це ім’я вперше почула в 2016 році, коли починала працювати в ЛітМузеї, сповнена ентузіазму й бажання зробити щось грандіозне «во славу культури». Певно, помітивши цей юнацький запал, моя колега Тетяна Трофименко і принесла мені папку з досить дивним наповненням і зі словами: «Я знаю, хто розшифрує Гаряїва». І дійсно, дізнавшись історію загадкового машинопису, я відчула це як свій обов’язок перед пам’яттю не знайомої мені людини. Уже тому, що ця книга була справою життя автора, через те, наскільки сильно він хотів її публікації, а вона, мов зачарована, ніяк не могла відбутися.
— Літмузей це взагалі така потужна точка перетину поколінь, доль і пам’ятей… І як тобі працювалося з футуристичним текстом?
— На щастя, текст уже був надрукований на друкарській машинці в кількох екземплярах, які можна було порівнювати, і, здавалося б, перенабрати його на комп’ютері не становило труднощів. Проте автор дуууже прискіпливо ставився до свого тексту – як то кажуть, до кожної коми. Сторінки рясніли примітками на берегах від руки – абсолютно не читабельним почерком. Емоційні примітки, пересипані безліччю знаків оклику. Там були не лише виправлення, а й вказівки, як саме має бути надрукований текст.
— Ох уже ці футуристи, і зміст, і форма! Що там були за вказівки?
— А от у цьому автор підходив до майбутньої книги як до справжнього артбука. Він визначив нестандартний формат і обрав шрифт. Окремі фрагменти мали писатися поверх нотної партитури, інші – в «рожевому», «червоному», «чорному» квадратах (тобто на відповідному тлі). Оскільки друк такої можливості не мав, у рукопис були вставлені та вклеєні клаптики кольорового паперу й смужки нот. Місцями сторінки помальовані графічними «розламами» або написаними від руки фрагментами, які мали передавати зміну розміру шрифту, нестандартне розташування тексту (або й літери могли розсипатися, лежати догори дриґом) тощо. От саме ці виправлення і вказівки автора й треба було розшифрувати. А оскільки, окрім цього, в музеї було й так чимало роботи, процес розтягнувся на кілька років. Та зрештою розшифровка була завершена, а Сергій Жадан і видавництво Meridian Czernowitz довели справу до кінця – і в 2020 році книжка з чудовим дизайном побачила світ.
— Артбук удався, мені здається. Принаймні вигляд він має як ожила мрія футуриста: стильний, мистецький, просто крутезний.
— Звісно, хотілося максимально втілити побажання автора щодо того, як мав би виглядати текст. Проте так само зрозуміло, що ми й не могли слідувати його вказівкам цілком. Дещо могли просто хибно зрозуміти, дещо втілити виявилося технічно неможливо, а дещо в реальності не виглядало би так вдало, як малювала автору його уява. Дизайнери підійшли до завдань творчо й також внесли свої корективи. Проте тішимо себе думкою, що автору сподобався б результат. Адже книга 2020 року не може бути такою, якою він уявляв її в 1993. Вона сучасна, зроблена зі смаком і передає дух твору та його оригінальні експериментаторські задумки. А через рік після її виходу фрагмент поеми перетворився ще й на музичній твір – його ви можете послухати в альбомі Юрія Гуржи та Сергія Жадана «Фокстроти».
“Гаряїв. Данс макабр”. Проект Літературної Лабораторії Мистецького арсеналу “Фокстроти”
Хороша новина: «Метафізичний реквієм» ви знайдете у Таємній кімнаті вже дуже скоро. І якщо хоча б на одну людину, що стане залюбленою в український футуризм, стане більше — місія цієї розмови виконана. Хоча зачекайте: харків’яни, пообіцяйте підписатися на сторінку Літмузея і запланувати на новий рік хоча б один візит туди. Ось тепер точно все.
Ми уклінно дякуємо пані Марині Куценко за розмову та Харківському Літмузею за надані матеріали.
А з вами була Анастасія, що пише про літературу спеціально для ювелірного дому Орінго
valeriya
Пт, 15/12/2023 - 16:06
olenabuglova
Пт, 15/12/2023 - 23:18