***

Вірте в силу своїх бажань, але пам'ятайте про силу своїх слів…

Тієї ночі, напередодні Нового року, було особливо зимно і темно. Деінде сріблястий сніг танцював із вітром у світлі ліхтарів, але у більшості кварталів міста панувала темрява й мороз. Отож ніхто не міг підгледіти і побачити, як одна дівчинка пише лист Всесвіту.

Чому Всесвіту? Того що дівчинка була у віці, коли у добрих товстунів у червоних шапках вірити вже якось ніяково – і не хочеться. Який сенс саму себе наражати на розчарування? От-от, і починати не треба. Але чи то випитий келих вина, чи особлива передсвяткова атмосфера наштовхували на думку, що написати листа треба обов’язково! Можливо, бажання хтось та й почує, чи, принаймні, від звичних рухів ручкою по паперу всередині поменшає тривожності.

Отож беремо аркушик, підливаємо ще трошки в келих і задумливо дивимося у темряву за вікном… Думки та мрії крутилися навколо дівчини, дражнилися і ніяк не могли перетворитися на чіткі формулювання.

–  Я хочу, щоб наступний рік був кращим, – сказала вона вголос. Але що саме це означає? Чи це означає більше радості? Або менше неприємностей? Щоб було не сумно? Йой, ми усі знаємо, як буває іноді не сумно!

І от, поки дівчина підбирала в голові слова, зі сріблястої заметілі за вікном виступив хтось і змахнув у сторону паперу чарівною паличкою. Папір на хвилинку огорнувся теплим сяйвом і знов став виглядати, як звичайний…

–  Ой!, –  злякалася наша дівчина (бо дівчиною вона була розумною і в казках дещо розуміла). – Папірчику, а, папірчику, а це ти тепер в мене зачаклований?

І впевнено вивела:

–  Я хочу, щоб вони усі…

Але тут аркуш паперу блимнув нездоровим синім світлом і по ньому побіг курсив:

Ваше бажання не відповідає правилам нашої спільноти.

–  Тьху, – зітхнула дівчина, – так і думала, доведеться самим… А знаєш що, папірчику? Нічого мені від тебе не треба, от тільки…

І написала:

–  Хочу кави!

Нічого не відбулося.

–  До-о-обре,  –  протягнула дівчина, –  треба, мабуть, уточнити, що моя улюблена кава – лате, а потім ми будемо обирати між мигдалевим та кокосовим...

І тут в двері подзвонили.

– Знаєш, доню, –  посміхнулася мама, що стояла за дверима, –  ми тут з батьком подумали, ну що тобі самій святкувати? Сто років та хата стояла, і ще постоїть, а воно якось не по-людськи, коли ми в селі стіни стережемо, а ти у місті сама.  Та й безпечніше тут, маєш рацію! Я тут тобі трішки привезла, неси на кухню… А зранку поп’ємо кави, пам’ятаєш, унизу гарна кав’ярня така, вона ж працює?

Пролунав наступний дзвоник.

–  Привіт, мала! Ялинку замовляла? Ага, відпустили нас. Ну чого не сказав, чого не сказав… А як же несподіванка? Тримай, тут меню з Маку і кава твоя улюблена, ніби ще тепла навіть. Та хто це в двері грюкає?

–  Привіт, сонечко! Ну який Відень, що там на свята самій робити, я там і так весь рік. Найкраще що в ньому є – цукерки «Моцарт», привезла тобі новий смак, кавовий! От, думаю, загляну до кращої подружки. Зараз, до речі, ще Аня підійде, і Марко, вони в супермаркет побігли.

Лишимо нашу героїню посміхатися, метушитися по кухні й збирати на усю веселу компанію чашки, смаколики й сідала. Дозволимо собі трохи попідглядати: ось хтось розвішує гірлянди на батарейках, хтось прикрашає замість ялинки кактус, а хтось здивовано розглядає аркуш з бажаннями й дописує своє…

На цьому моменті ввічливо відвернемося. Головне – знати: до півночі аркуш чесно виконував бажання, проте саме у тому формулюванні, в якому вони були написані; трішки по-єзуїтські, трішки по-аліекспресовскі. Тому деякі з тих, хто розписалися на папері, потім здивувалися, але людьми вони були здебільшого добрими (принаймні всесвіт встояв).

А опівночі до зачарованого аркуша обережно підкрався кіт. Він штовхнув його лапкою й голосно нявкнув. Перекладати з котячої вчені ще не навчилися, тому що саме бажав котик, лишилося таємницею. Але хай ніхто не сумнівається – для кота прийдешній рік буде аніяк не менш щасливим, ніж минулий. І їжі в його мисці не поменшає.

На фото: каблучка "Охоронець затишку"

Ольга Орінго