Той факт, що Японія довгий час була вкрай закритою і загадковою країною, відомий практично всім. Водночас усі бачать, що зараз Японія не просто відкрита, а й вельми активно бере участь у житті цього світу в усіх сферах - від політики до культурних трендів. Але як ізоляція перетворилася на залученість, а екзотика - на частину популярної культури?

Відкриття Японії - тема однаково цікава і заплутана. Хто кому насправді відкрився - Японія світу чи світ Японії? Як швидко це сталося? І яку роль у цьому відіграла любов читацької публіки до екзотичних історій? Без відповідей на всі ці запитання жодні розповіді про "відкриття Японії" не будуть повними, тож із вашого дозволу влаштуємо невеличкий екскурс у не надто далеку історію. 

Перші кораблі "південних варварів" потурбували береги Країни вранішнього сонця в XV столітті. "Південними" прибульців називали тому, що найчастіше до Японії добиралися голландці зі своїх індонезійських колоній. Незабаром з'ясувалося, що "варвари" приходять далеко не тільки з півдня, та ще й у таких кількостях, що їхнє перебування терміново обмежили парою торгових портів.

Однак час минав, і жителі імперії розуміли, що від "південних варварів" походить не тільки шкода у вигляді хвороб і колонізації, а й користь у вигляді зростаючих обсягів торгівлі. Та й самі європейці були настільки наполегливими, що до 1860-х років японці зрозуміли, що "якщо ми візьмемо на себе ініціативу, ми зможемо домінувати; якщо ми цього не зробимо, над нами будуть домінувати" (ці слова належать Сімадзу Наріакiрi, японському аристократу, вченому і меценату). Справедливості заради, сам Наріакіра, автор цього висловлювання, дуже цікавився європейською культурою, володів голландською мовою, непогано розбирався в західній техніці й навіть захоплювався дагеротипією (для чого придбав у Європі одну з перших фотокамер). Одним словом, до "відкриття" європейцями Японія до середини XIX століття була цілком готова. А ось чи були готові самі європейці?

А вони зі свого боку раптово зіткнулися з культурою неймовірно старою, складною, красивою і при цьому абсолютно незрозумілою. Жителі далеких східних островів носили дивний одяг, їли абсолютно несмачну їжу, писали вірші без рими, малювали картини без об'єму і перспективи, а свого правителя всерйоз вважали богом! А вже їхні звички і звичаї і зовсім виглядали дикими: одне "самогубство честі" чого варте. Розповіді про сеппуку звучали для європейців настільки неймовірно і моторошно, що довгий час вважалися вигадкою. Та й загалом японське розуміння сорому і честі зовсім не схоже на те, до чого звикли жителі Заходу.

Можливо, Японія ще довго залишалася б дивною, незрозумілою і моторошнуватою, якби не знайшлася людина, яку всі перераховані вище якості неймовірно приваблювали. Алджернон Бертрам Фріман-Мітфорд, 1-й барон Редесдейл був високопоставленим дипломатом і учасником британської дипломатичної місії в Едо; після укладення англо-японського союзу він навіть брав участь у церемонії вручення імператору Ордена Підв'язки. Однак широкому загалу він куди більше відомий як А. Б. Мітфорд, автор книги "Оповідання старої Японії" - збірки середньовічних легенд і переказів, яку вперше видали 1871 року. Саме він познайомив європейців із самураями і дайме, з кіцуне і танукі, з буддами і ченцями...

І він же довів, що ритуал сеппуку - на жаль, не вигадка. Мітфорду довелося стати свідком публічного самогубства високопоставленого офіцера; прийшовши до тями від шоку, він, як людина відповідальна, ретельно задокументував побачене і склав "Звіт про харакірі", який доклав до своєї збірки легенд. 

На цьому портреті Мітфорду 28 років, і він готується ось-ось вирушити до Японії

У викладі Мітфорда європейці дізналися не лише про моторошний ритуал, а й про складні та суворі поняття честі та безчестя. "Оповідання старої Японії" починаються з дуже відомої і дуже специфічної історії, яка захоплює японців і шокує європейців - історії про сорок сім ронінів.

Як відомо, практично будь-який самурай - це чийсь васал; втративши сеньйора, самурай стає роніном, "людиною хвиль" у перекладі, а насправді - волоцюгою, бандитом, найманцем, якого всі зневажають і бояться. Історія, описана Мітфордом, розповідає про сорок сім самураїв, сеньйора яких примусили до ритуального самогубства. Усі сорок сім після цього стали ронінами і, згідно з традицією, мали також вчинити харакірі. Однак замість цього роніни вирішили за нього помститися. Однак кривдник був надто могутнім і підозрілим, тому ронінам довелося діяти дуже обережно.

Кілька років вони навіть не намагалися нападати, займалися брудною роботою, пиячили і вдавали, ніби зовсім забули про помсту. Кривдник вирішив, що роніни остаточно опустилися на дно і йому вже не небезпечні, зменшив охорону і став поводитися набагато безтурботніше. Ось тут-то роніни і напали на будинок, застали кривдника зненацька, відрубали йому голову і принесли її як підношення на могилу свого господаря.

До цього моменту історія виглядає брутальною і напруженою: європейський читач захоплюється хитрістю ронінів, захоплено спостерігає за їхньою підготовкою до нападу і подальшими бойовими сценами... А потім відбувається щось, для європейського читача немислиме. Здобувши перемогу, всі сорок сім ронінів самі здаються суду, оскільки порушили закон і здійснили заборонену кровну помсту. І суд засуджує їх до здійснення сеппуку. І всі сорок сім його здійснюють! На цьому історія й закінчується, залишаючи читача здивованим: а що це у фіналі взагалі було?

А це був опис японського поняття честі. Європейці дивуються тому, з якою легкістю всі дійові особи добровільно позбавляють себе життя. А японці захоплюються стійкістю ронінів, які заради відновлення честі готові були кілька років прожити в абсолютному безчесті й терпіти образи та глузування. Життя і смерть тут уже не настільки важливі. Цю абсолютно неймовірну для Європи концепцію Мітфорд описує з абсолютно спокійною і нейтральною інтонацією: він не захоплюється доблестю героїв (для британця це непросто), але водночас не дивується і не засуджує (що для багатьох його співвітчизників було ще складніше). 

Розуміння інших культур - не вроджений талант, цього необхідно вчитися, як і будь-якої корисної навички. Однак ця навичка відкриває безліч можливостей: від успішного спілкування з носіями інших культур до збагачення свого власного бачення світу.

Зокрема, розуміння японської культури допоможе не тільки ввічливо поспілкуватися з японцями та дотриматися всіх правил етикету, а й навчитися милуватися простими речами і більше цінувати швидкоплинні моменти життя... Орінго, наприклад, японські історії, образи та філософські концепції, описані у книжці Мітфорда, допомогли по-новому розповісти історію цуб та перетворити елемент грізної самурайської зброї на чудові прикраси, сповнені безлічі смислів.

Женя Орінго