Тоталітарні держави, стеження, гноблення, підпільна боротьба... Здавалося б, усіх цих речей у реальному світі більш ніж достатньо, проте вже не перше століття люди зачитуються романами, що яскраво описують усе перераховане. Звідки ж узялися дистопії, і звідки в нас така непереборна тяга до цього жанру?

Почнемо здалеку: слово «дистопія» вам нічого не нагадує? А його синонім «антиутопія»? Можливо, ви вже здогадалися, що обидва слова походять від слова «утопія». Утопія - назва роману, написаного 1516 року Томасом Мором, ученим, гуманістом і, що важливо, опозиційним політиком, незадоволеним правлінням династії Тюдорів.

Всупереч поширеній думці, «Утопія» - не мрійливі роздуми про ідеальний світ. Це справжнісінька політична сатира! «Ідеальне місто» Мора прямо протилежне сучасній йому Англії, водночас автор підкреслює, що такі чудові місця, як Утопія, можливі виключно в уяві. На це натякає й ім'я головного героя - Рафаїл Хітлодей (вигадане прізвище «Хітлодей» можна перекласти як «фахівець із дурниць»), і сама назва ідеального міста. «Утопія» - у перекладі з грецької буквально “не-місце”. Автор ясно дає зрозуміти, що якщо десь і є ідеальні місця, то не на цій грішній землі, і вже точно не в тюдоровській Англії.

Карта Утопії Томаса Мора, опублікована в першому виданні його книги

Антонім утопії, слово «дистопія», з'явилося зовсім не на сторінках літературної критики, а в парламентських дебатах: політик і філософ Джон Стюарт Мілль ужив це слово в одній зі своїх промов 1868 року, коментуючи жорстоку британську земельну політику в Ірландії. Тих, хто підтримував цю політику, Мілль називав «дистопістами»: «те, що зазвичай називають утопією, занадто добре, щоб бути здійсненним; але те, що вони, мабуть, підтримують, занадто погано, щоб бути здійсненним». Слово виникло не випадково: грецький префікс dys- означає щось погане, неправильне, спотворене; таким чином дистопія - буквально «погане місце».

Утім, перші «погані місця» в літературі з'явилися лише через чверть століття після того, як Мілль винайшов це слово. Першою літературною дистопією вважається роман Герберта Веллса «Машина часу». Зараз це золота класика наукової фантастики, для свого ж часу (1890-ті рр.) це був незвичний, дивний і спірний погляд на прогрес. Сучасники Веллса, натхненні стрімким технічним прогресом, бачили в ньому майбутнє людства, причому неодмінно світле. Веллс же першим поставив просте і лякаюче запитання: а що, якщо ні? Що, якщо технічний розвиток випередить соціальний? І сам же відповів на своє запитання: нічого хорошого, і барвисто описав це саме «нічого хорошого». Ніякий прогрес не завадив людству розділитися на зніжених елоїв і хижих канібалів-морлоків. У Веллса вся Земля майбутнього перетворилася на «погане місце».

Машина часу у Веллса мала приблизно такий вигляд

Двадцяте століття дало письменникам ще більше матеріалів для антиутопій усіх можливих видів. Орвелл у «1984» описав всепоглинаючий тоталітаризм і напрочуд точно зобразив механізм впливу брехні на психіку людини; те, що роман, написаний у сорокових роках, досі не втратив актуальності, - честь для автора і ганьба для світу. Гакслі в романі «Прекрасний новий світ» зобразив усі принади добровільного рабства - тоталітарного суспільства, мешканці якого навіть не здогадуються про те, що воно тоталітарне. Причому не тому, що суспільство їм бреше (як в Орвелла, наприклад), а тому, що вони з народження запрограмовані не бачити нічого дивного. До речі, основний жах «Прекрасного нового світу» навіть не в цьому. У світі Гакслі залишилося чимало місць, не зачеплених загальним прогресом і уніфікацією. Однак життя в цих місцях зберегло всі ті жахи й гидоти, які були властиві йому за часів Гакслі: мракобісся, жорстокість, злидні. Головний герой бунтує рівно доти, доки не усвідомлює, що зі «штучного» світу бігти йому нікуди. Життя всередині «нового світу» і зовні однаково огидне, різняться лише деталі.

Після Другої світової війни кількість антиутопій різко зросла, що, загалом, не дивно. Світ надав письменникам стільки матеріалу, що гріх було не скористатися. Серед особливо плідних творців варто згадати Філіпа К. Діка, справжнього майстра антиутопії. Діка, справжнього майстра антиутопії, автора таких воістину видатних речей, як «Чи мріють андроїди про електровеців?» та «Людина у високому замку». Насправді антиутопічних творів у нього набагато більше: Дік пильно цікавиться і штучним інтелектом, і трансгуманізмом, і альтернативною історією. А ще - філософією, взаємовідносинами людини і природи, біблійними сюжетами і ще безліччю цікавих речей.

Ілюстрація до найвідомішого роману Діка «Чи мріють андроїди про електроовець?»; так, вівці відіграють там важливу роль

В останні кілька десятиліть антиутопії посіли міцні позиції у вельми незвичайній ніші - літературі young adult. Варто згадати хоча б книжкову серію «Голодні ігри», романи «Той, хто біжить у лабіринті» і «Першому гравцеві приготуватися». З одного боку - що спонукало молодь так захопитися антиутопіями? З іншого - бунт, боротьба, «обраний» головний герой плюс ще любовна лінія, що ще треба підлітку?... З третього - у світі зараз стільки несправедливості, що краще заздалегідь підготуватися до боротьби з нею. А за бійками, погонями і романами в молодіжних антиутопіях ховається багато важливих ідей: наприклад, що з тиранією можна і потрібно боротися, що перемогти можна тільки спільними зусиллями, що навіть у найпохмурішій і безнадійній дистопії можна знайти хоч трохи надії. Мабуть, дорослим теж варто їх перечитувати іноді. 

Женя Орінго