Благодійність існувала здавна, з тих самих часів, як суспільство вибралося зі стану первісності. Мінімальні норми турботи про ближніх, які опинилися в біді, сформувалися вже в Стародавньому світі. Який же вигляд мала благодійність у часи, зовсім не прихильні до людей?
З епохи Нового часу і до сьогодні благодійність сприймається як щось хороше і добре, але, скажімо так, не дуже обов'язкове. Начебто непогано, але нібито можна і без неї обійтися. Така думка не зовсім безпідставна: у сучасних розвинених країнах існують пенсії та допомоги з безробіття, які дають хоч якийсь шанс людям, що опинилися у скрутній ситуації. Але пенсії та допомоги – відносно сучасний винахід. До самого XIX століття люди взагалі не могли розраховувати на жодну підтримку від держави. Вся надія була на благодійність – добру волю конкретних небайдужих людей. Саме тому в багатьох суспільствах благодійність стала справжнім соціальним інститутом, який тривалий час піклувався про людей у біді замість держави.
Благодійність – поняття не лише матеріальне, а й моральне. Тому не дивно, що першими благодійними закладами в Європі стали монастирі. По-перше, у монастир часто йшли ті, хто не міг розраховувати на спокійне життя «в миру» через хворобу або каліцтво. По-друге, в деяких країнах монастирі допомагали незаможним людям, організовуючи свого роду вигідний взаємообмін. Наприклад, в Англії існували так звані bedehouses, буквально «будинки молитов» при абатствах: туди можна було оселитися і гарантовано мати дах над головою, а натомість необхідно було... молитися.
Різьблене зображення bedesman з вервицями
Не поспішайте іронізувати, обмін справді був вигідний. Річ у тім, що в Середні віки благодать сприймалася як щось цілком матеріальне, що можна виміряти й підрахувати. Монастирі та абатства розглядалися як своєрідні «фабрики благодаті», в яких її виробляли за допомогою молитов. Багато заможних людей робили солідні пожертви для того, щоб їм дісталося трохи більше «готової продукції». Більше благодаті – більше пожертв, отже, «фабрика» мала працювати безперебійно. Тож щоб збільшити «виробничі потужності», чимало монастирів утримували при собі «bedesmen», людей, які за їжу та дах над головою молилися разом із рештою ченців. Їм утримання – монастирю додаткова благодать: як бачите, обмін справді взаємний!
Ще оригінальніший варіант такого обміну практикувався в Шотландії, коли та була суверенним королівством. На службі при шотландському дворі перебували... «королівські жебраки». У їхнє завдання входило те ж саме, що й у «bedesmen» – молитися, тільки не за покровителя монастиря, а за короля і країну. Їх називали «синіми мантіями» за кольором їхньої «уніформи», раз на рік вони отримували від короля грошову допомогу у вигляді деякої суми грошей, хліба, пляшки елю і нової синьої мантії. В інший же час вони користувалися специфічним привілеєм – безперешкодно просити милостиню по всій Шотландії. Втім, подавали їм, як правило, охоче - королівські службовці, як-не-як.
На фото: підвіс «Слайд. Чортополох»
Звичайно, неможливо говорити про благодійність в історії, не згадавши лицарів-госпітальєрів, вони ж іоанніти. Орден госпітальєрів було засновано 1099 року, якраз під час Першого хрестового походу. Мабуть, це єдиний в історії лицарський орден, заснований на базі лікарні. Так, саме так: спочатку в італійському місті Амальфі з'явилася лікарня для прочан, які вирушали на Святу землю, а вже згодом, за 30 років, монастир, що опікувався лікарнею, визнали автономним, а його ченців визнали окремим орденом.
До речі, госпітальєри любили розповідати, що їхню лікарню було засновано грецьким царем Антіохом IV Епіфаном, і що її відвідував сам Христос з апостолами. Цю розповідь уже в Середні віки вважали байкою, але лицарі все одно цією історією дуже пишалися.
Зображення госпітальєра на церковній фресці
Зрозуміло, благодійність не була прерогативою лише християнської віри. Практично у всіх великих релігіях існують правила, що стосуються допомоги побратимам, які потрапили в біду, чи то бідність, каліцтво або інше нещастя. Наприклад, в іудаїзмі існує «цдака» – це слово часто перекладають як «благодійність», але правильніше було б перекладати його як «правильність», «справедливість» і навіть «праведність». Якщо благодійність – це акт доброї волі, прагнення поділитися надлишками з тим, кому чогось бракує, то цдака – це релігійне і суспільне зобов'язання. Заповідь цдаки зобов'язує підтримувати ближнього свого і ділитися з ним, але зовсім не тому, що це абстрактно «правильно» і «добре». Просто якщо ти допоміг комусь зараз, ти збільшив шанси, що хтось допоміг тобі потім, крім того, суспільство, де всі одне одному допомагають, зможе встояти перед погрозами ззовні. Цікаво, що в поняття цдаки входить не тільки грошова допомога, а й, наприклад, купівля книжок для незаможних студентів – бо розум і дух потребують допомоги не менше, ніж тіло.
Допомагати тим, хто опинився в біді, люди навчилися давно, хоча «опцією за замовчуванням» це стало відносно недавно. Проте те, що навіть у найогидніші часи люди намагалися якось допомагати своїм побратимам у біді, наштовхує на думку, що, можливо, людство не таке вже й безнадійне...
Женя Орінго
